Я лечу в прірву...
За мною ще сотні тисяч людей що дня.
І кожен день, вагони метро не зупиняючись проїжжають повз станцію, на котрій постійно чекаєшь на мене.

Кольорові стіни думок, розходяться паралелями наших уяв;
А телефонні смуги, заарештовано чекають, поки ми закінчемо самотній діалог.

Мої краплі ємоцій, кожен, клятий вечір, юзають, червоні подушки.

Знову семінар, з участю хибних думок...
Межі, кілометраж.
- алло.
-Вже їду.

____
Шляхи твої, витягли мене з ліжка.
06.01
Я запам*ятав цей звук.
Краплі дали зрозуміти єдиний підйом.

Таксі.
Квитки.
-Здаєтся, привіт)

Якось дивно я зараз дивлюсь на стіни.

-Прощавай.
Я вже їду.

Манікен на вході...

Квитки.
Дивлюся в небо.
Дивлюся в очі.
Трохи тримчу від ранкового єкспрессо.
Перевірка балансу...
1, 2, 3...
Мій рахунок пустує!
Треба шукати автомат.
Але час їхати.

-Алло?
-Вже їду)

Купе, так тісно біля мене.
Слава богу, один.

Єдиний тамбур, та єдина провідниця...
Так самотньо.

Вікно замкнуло.
Нервово та душно чьомусь...

Зупинка та обід.
Я звик.
Ти звикла...
Чути краплі на воді.

Я впіймав твій дзвінок.

Лірично тепло.
Вже не звертав уваги на той дим, що їв повітря перед очима.

Зупинка, та якийсь гул.

На вихід.
З собою необхідне.

Мій телефон кликав розриваючись...
Але я вже ні чим не міг йому допомогти.
Якийсь поштовх...
Та ті стіни туалетів, що в 60-х були в моді.
Опираючись на щось позаду, бачив тільки тіні, що втікали.
Червоний колір.
-Не приїду.

Не дихаю...