О, Фемідо! Молитися б тобі, та знати спочатку: хто ти…
Темноволоса особа водить мене за собою, нестерпно пустими очима манячи.
Молитися б тобі, прекрасна леді, та знати спочатку: хто ж ти…
Хто тебе веде, стоїть за тобою, кому ти - яснолиця, молися? Кому ти молися…
Ступаючи м’якою ходою, по гладі води моєї свідомості.
Заборони все життя вели нас до мети, заборони нас надихали . О, Богиня, ти моє найтерпкіше натхнення.
- Ти любиш його, - запитало Сонце.
Я задумалася, і не знайшла в собі віри на правильний вибір відповіді.
- У вас якась неземна любов, - сказало Сонце.
Some text missing …зізнання… моя душа пуста і тепла, у ній вогкий морок, і сахариться кристалізуючись пустота, і всюди суще мовчання. Тепле так вогке… тепле та вогке… скільки тобі треба реалізуючи всі думки у партизанське мовчання. Я мовчатиму все глибше та суттєвіше, несучи свій морок вологими очима в радощі і печалі, танцюючи на пекучій поверхні розпеченого заліза пательні. Там-там-там, коли чути звуки музики душі, ти танцюєш під мою дудку… але ж прекрасна гра, називай мене «майстром». Я гратиму а ти танцюй. Танцюй! Чого ти?! Музика моєї душі, я чую, що ти сердишся, на мої слова, ну пробач, ти лихий, ти лиха, мої слова то ластівки і несуть вони весну моєї душі. І хватсько її розпростерту пронизують кулі - моїх думок. Ах, ах, ах, ахм, ам… ааааахххх… треба було б не жити, не любити. Не казати. А мовчати. Мовчати, то золото, то щастя, мовчати то серце…
Думки, як їх розвіяти.
Як їх мати, та не мати горя з ними.
О, Зевсе, я підіймаю як тисячоліття тому руки до неба, аби привернути увагу твою, за що отримати чи жалість від тебе, чи блискавку. Як бути мені, коли твою красу затьмарила земна людина і ім’я йому «не син твій», не тінь твоя, о боже – Зевсе. Ім’я йому …
Арфи грають - і душа моя бринить. Міцний хміль любові не дає спокійно жить…
замовляння - привороти, заговори, зілля, я плела віночок долі доки мала сил, тепер в мені гуляє вітер, тепер я вільності повна, граю на дзвінких листах дерев, я несамовита, я божевільна.
переболить, - сказала якось мамуся. І була вона права…
ваша правда, панове, ваша,… низький уклін, що колись я мала можливість нести щастя у своїй душі. я вклонюся, як дотанцюю. обов’язково вклонюся.
погожий день закладає у мене зерно радощів я посміхаюся життю. життя посміхається мені, … нехай навіть, то чуже життя, то чуже проходить повз, трьохрічною чужою дитиною. моя ріка душі розлога тиха, повноводна, спокійна, долина її квітуча і вічно жива. двічі в яку не те що не ввійдеш, двічі яку і не побачиш.
хоробрий воїн, має загартованому свідомість, яка наполегливо просить живити її підґрунтя-коріння, свідомість як щит який не зрушити, який тримає удар, ще один, від того ще-ще-ще, допоки не дасть маленьку щілинку, як у дамбі, не почне сочити… от саме така тріщинка є малий початок, для великого перешитку.
за вами я, за мною хто інший, невже я, ти, він, вона не особистість, а чергова.
думки плутаються. горнятко з кавою мовчить. фаталістичність мрійливої ідеї, концепти що залишають бажати кращого. концепти, позиції, точки зору, скрізь суцільне та радикальне.
дуже важко, зрозуміти чужу п’яну голову, своєю тверезою. посміх нені обставини, оточуючу люди що знову ж таки лишать бажати кращого.
затримане спіткання, протягнуте, у часі легким шлейфом, ким недоказаним, я мовлю спокій, я подарую вам ваш довгоочікуваний спокій нехай і після смерті, за своїм незумисним молінням. голосом своїм я мовлю твої слова і буде то ваша правда. і буде то правда небувала раніше. мовчанням сповита десь на дні ріки моєї, чи то вашої, трохи вже замулена, трохи вже забута, але яку зачепивши слизька, і мутною робить вашу сьогоденну бувальщину.