Я згасну, але обов'язково перетворюся на краплю дощу. Я подружуся з вітром. Він гойдатиме мене на теплих, деколи прохолодних хвилях повітря. Я летітиму вниз: плавно, але стрімко, розриваючи туман, чіпляючись за дерева, пронизуючись крізь їх гілки... А потім знову вгору! Я линутиму разом з вітром. Так я знайду тебе. Ти стоятимеш, опустивши очі, дивитимешся на калюжі. Сотні крапель пройдуть крізь твій одяг, потрапивши на обличчя, намочивши твоє волосся, яке стрясе вітер. Ти закриєш очі на мить та раптово розплющиш їх, побачивши світ, крізь завісь туману. Ти посміхатимешся, твоє серце заповниться чимось новим, незнайомим. Воно прискорено битиметься... ти станеш поетом, відчуєш натхнення, тобі захочеться описати все це... Але слова – лише бісер, тільки відчуття. Я побачу тебе з висоти польоту. Моє серце припинить свій ритм, і я не зможу зрозуміти, що саме зараз відчуваю. Воно буде то прискорено битися, переповнене щастям, то раптово спинитися - я затамую подих... але потім знову заб'ється, тільки тепер рівно і впевнено. - Вітер... гадаю, мій політ завершений. Я знайшла, те, що шукала. - Але ти так любиш небо! - Я життя віддало заради цього. - Ти хочеш впасти? - Це мій останній політ... і перший. Ти завжди був поряд, не давав мені схилитися, ховав від сонця, але тепер час прийшов. Зараз, я винна. Вітер мовчав. Потім легенький зітхнув – я полетіла. Без зайвої допомоги, сама. Я падала, тепер стрімко і швидко, кружляючись в повітрі, щось чуже штовхало мене, перевертаючи... я боялася збитися, опуститися не туди. Але – ти! Я бачу, як ти нерухомо стоїш біля дерева, відчуваю, як нерівно дихаєш. Я сама така. Аби тільки ні за що не зачепитися. Ти піднімаєш очі до неба і посміхаєшся. Господи... про що ж ти зараз міркуєш? Легкий острах переповнює мене, але любов рятує. На твої долоні опускається безліч крапель, вони розтікаються, нічого дивовижного – це лише вода. Падаю і я... Ти все дивишся в небо, а я відчуваю, як прискорено б'ється твоє серце, воно ніби, знаходиться в очікуванні чогось. Ну, подивися, озирнися ж на мене! Адже я тут, тут.. Зараз, я припаду на землю разом зі всіма краплинами і все, тоді, мій політ буде закінчений... Адже це я. Мені потрібний лише один твій погляд, благаю тебе. - Ой, крапелька, - тихо шепочеш ти, дивлячись на долоні. Тепер ти мовчиш, ніжно розглядаєш їх. Я щаслива. Тільки через мить серце починає переповнювати відчуття неминучості, передчуття страху. Я жила цією миттю, мрією побачити тебе... Тепер – все. - Ти незвичайна, така казкова. Хто ж ти? Я частинка тебе... – тільки ти не чуєш, але я знаю, ми одне ціле. Я відчуваю тебе, а ти... мене. Ти хочеш піднести руку до лиця, але я падаю... Розбиваюся об землю на сотні частинок. - Ааа... - зітхаєш ти. Не бійся, я жива. І завжди існуватиму, до тих пір, поки є ти, доки ти пам'ятаєш цю зустріч. Я жила нею, мріяла про це на протязі свого маленького життя... і знайшла тебе. Нехай не на довго, хоч би на декілька хвилин, але вони єдині, які завжди будуть в моїй пам'яті. Це було моє бажання, мрія. Ми ще побачимося... Я вірю в це. Адже не дарма ж ти стояв посеред зливи, адже ти теж відчував, чекав чогось... Нехай, за життя ми не зустрілися, але моя душа, утілившись в краплю, зуміла знайти тебе... Пам'ятай, що я десь є, чекаю на тебе, живи цією надією. Тільки не мрій про мене... будь ласка, я не хочу, щоб ти розбився. |