В одному селищі поблизу Вікового Лісу жив собі молодий хлопець Двал. Уже й час прийшов обрати собі дружину, та ніхто з молодих дівчат не привертав його уваги. До того самого погожого погожого дня, коли мисливці прийшли з лісу не лише зі здобиччю, але й двома гостями – старезним дідом і дівчиною, ще майже зовсім дитиною.

- Ми знайшли їх на галявині в лісі, - сказав один з мисливців старійшині. – Це дід з онукою, мандрівні казкарі, ходять світом цікаві бувальщини людям розповідають.

Тим, хто хоч якость зможе прикрасити одноманітні будні в селищі завжди раді. Багато хто з молоді приходив ввечорі послухати байки, яких казкарі знали безліч, та й літні люди не гебували. Але найчастіше сюди приходив і залишався найдовше Двал. І манила його не принадливість казки, а краса молодої казкарки.

- Яхочу з нею одружитися, - сказав він одного разу її діду.

- Цікаво, - промимрив дід, випускаючи хмарки гіркого диму з люльки. – Це було б добре і після моєї смерті вона не залишилася б сама...

Лише зараз хлопець помітив, що за той недовгий час, який казкарі прожили у цьому селищі, старий дід став не просто старим. Здавалося, він уже був мерцем, що якоюсь незбагненною волню тримав себе на цьому світі.

- Я поговорю з нею...

- Почекай, - старий торкнувся плеча Двала, і той відчув, що його м’язи защемили металеві лещата, - ти не все про неї знаєш. Вона не така як інші.

- Мені байдуже...

- Ти не зможнш її втримати...

- Мені байдже!

Дід помер майже одразу після весілля, а згодом Двал почав помічати, що його дружина кудись постійно зникає вночі. Він намагався разпитати її, але це ні до чого не приводило – вона мовчала. Одного разу він пішов слідом.

Казкарка не озираючись ішла до лісу. Двал простежив за нею до найближчої галявини, а потім, і сам не розуміючи як, заблукав. Уже не було попереду тендітної світлої постаті, за якою можна було іти не розбираючи дороги. Він опинився у самій гущавині і кожне дерево, здавалося, намагалося не пустити і заплутати його.

Раптом він побачив вдалені полум’я ватри. Це був порятунок – там можна було б почекати до ранку, і, побачивши денне світло, знайти дорогу. Тому Двал не вагаючись пішов то світла і тепла вогнища.

Те, що він побачив лишило його мови – до величезного, на всю галявину, вогнища підходила його дружина, і, не зупиняючись, ступила у полум’я. Двал тихо скрикнув, але з дівчиною нічого не трапилося. Вона стояла і не горіла у вогні...

Коли небо почало сіріти, наливаючись передсвітанковими сутінками, дівчина ступила з вогню, і полум’я миттю згасло. Вона озирнулася, побачила свого чоловіка, і миттю зблідла, наче вкрилася інієм.

- Хто ти, - запитав Двал тихо, - чому ти не гориш?

- Саламандра, - її білява голова опустилася так низько, що обличчя зовсім не було видно.- Якщо я не буду купатися у полум’ї, то неодмінно загину.

- Тоді пий свій вогонь, аби ніхто не дізнався.

Але це була марна справа – сховати щось у маленькому селищі. Спочатку про їхнє подружжя пішли чутки, а потім хтось довідався правду...

Чоловік і дружина взявшися за руки стояли перед Віковим Лісом, що з цього часу ставав їхньою єдиною домівкою. Вони не боялися і не чекали допомоги. Вони просто були разом. І цього було досить...