Через кілька днів наставав новий рік. Залишалося лише кілька днів, а домовик був до нього зовсім не готовий. Не те, щоб він нехтував своїми щоденними обов’язками, але свято – це зовсім інша справа. Його не можна зіпсувати.

Домовик дуже любив тих з ким жив. Кожну, навіть найменшу їхню радість, він переживав як свою власну, з жахом пригадуючи не таке вже й далеке минуле, коли він постійно залишався сам в занедбаній пустій кімнаті. Тоді все було інакше. Тоді він навіть не намагався створити хоч якийсь затишок, бо людина з якою він жив, не сприймала свою кімнату як дім. І домовик майже опустив руки, слідкуючи лише за тим, аби не було випадкової пожежі від цигарки, яку курили вночі.

Захоплений передсвятковими турботами, домовик не втомлювався радіти тому, як йому пощастило з родиною з якою він зараз жив. Зараз в домі постійно лунав дитячій сміх. Хлопчик і дівчинка дуже схожі одне на одного гралися з пухнастим цуценятою, який з часом обіцяв вирости у великого розумного пса. А поки домовик уважно слідкував, аби вони всі в запалі веселої гри не поранились об щось чи не посварилися між собою, засмучуючи батька і матір.

За старшими домовик також намагався слідкувати, аби дріб’язкові побутові проблеми не руйнували того щастя, яке панувало в цьому домі. Він довго думав, що лише домовики знають, яка це крихка річ, але споглядаючи за любов’ю, турботою і ніжністю, з якою молоде подружжя ставилося одне до одного, домовик інколи думав, що самотня пуста кімната просто наснилася йому.

На новий рік можна було загадати одне бажання, яке обов’язково здійсниться. Але уже кілька років поспіль домовик бажав лише одного – щоб все залишалося так, як було зараз. Щоб, ці двоє його людей, які знайшли одне одного не зважаючи ні на що, завжди були разом.