Лежу серед битої червоної та білої цегли, рахую мертвих голубів. я їх не люблю. Хоча , це не так, вони мені байдужі, коли помруть то я не прийду до них на могилу, та і радіти з цього не стану. Для мене вони просто каміння одягнуте в пір’я, і все. Один, два, три... десять, дванадцять.

- Може досить? – запитую сам в себе, та совість мовчить а може її в мене і ніколи не було?

Не знаю. Беру шматочок червоної цегли і ніжно тримаю в долоні. Вона маленька і немов маленьке серце яке щойно вирвали із грудей суспільства, маніфест смерті.

Скільки мало треба для вбивства, просто гасло яке мабуть нікому і не потрібне, мертві ідеали демократії, монархії, людини, а шматочок полетів в невідомий, близький простір, так само як давно Гагарін. І простір відомстив - вдарив голуба прямо під око всією правдою цегли. Він здригнувся, хвиля пробігла по його пірю, так як хвилі вечором колишуться на морі, розбиваючи промені вмираючого сонця. Голуб підняв крила і змахнув ними, наче думав, мріяв, вірив в те що він живий, та тіло помирало. Я бачив, як кров тоненькою цівкою стікали по дзьобу, не втечеш, реальність занадто складна, щоб жити в ній пораненим образом. Наступний шматок попав в груди… Вони деформувались (образ смерті був тепер набагато більшим, з косою в руках вона наближалась до символу чистоти) і голуб закурликав, і зажурливо заспівав останню пісню – реквієм, для самого себе.

Мертвий образ голуба знову (мабуть в останнє) стріпотів крилами і під власною ж вагою впав на (суспільство) асфальт...

Тепер його груди були червоного кольору, кольору революції, яскраві візерунку танцювали на його пір’їнах...

мертві...

А птах лежав, як і ті попередні голуби - підім’явши під себе сірі, вже непотрібні небу крила...

Навіщо вони йому тепер?

Над ним, як і над іншими мертвими літали голубки. вони журливо співали, воркували. Можливо вони плакали і їх сльози були такі гіркі та солодкі на смак, на дотик мого холодного серця. Та я не бачив їх, я не Бог, я просто людина як і всі підношу до неба гуманне обличчя із невинним поглядом вбивці...

Голубка сіла біля вбитого і дзьобом почала торкатись його вимкнутих очей, "обличчя". Вона пестила його душу, образ, вислів думок що мертвим птахом лежав на сірій реальності нашого світу. Не їхнього, а нашого, і так журливо обходила, і шепотіла, немов монашка що втратила Бога і віру, віру в життя і любов...

Вона питала: " ти живий?". Та він мовчав. Вона кликала його знову в небо, де вітер буде заплітати кучері, а промені сонця переломлюватись веселкою в очах, та він не чув її слова. Вона бажала знову, щоб він летів поряд, щоб вона відчувала його тепло, потік повітря, яке він піднімає своїми сірими крилами. Та він лежав, як і ті, що померли до нього...

Розламую смачну спечену бабкою булочку, і хліб дихав теплою пшеницею і молоком, добром і ласкою. Тією Любов’ю старенької яка бажала і робила світ більш добрішим, кращим…

Кидаю шматочки білої булочки далеко від себе, я ділюся з ближнім тим що маю, я віддаю останній шматок отієї любові, що бабка залишила мені, на спомин, на згадку про те що світ може бути добрим. І оці добрі крихти старенького серця білою смертю падають поміж трупами пернатих каменюк. Голуби дивляться здалеку на ці подарунки людини. Вони думають. Чекають. Один із них, мабуть сміливець, сів перший біля великого шматочку. Через хвилину голуби знову бенкетували поміж трупами своїх побратимів. Вони їли смачні шматочки булочки і забували про смерть. Про мене, та я не забував про них...

Лише голубки ходили зажурливі біля своїх трупів... з одягнутими сутанами з чорного паперу, і смутком в серцю, а може біллю…

Я знову підняв шматочок червоної цегли і обвів поглядом бенкетуючих.

Хто наступний?

м. Ужгород - Брно.

Вересень – серпень 2007-2008.