Людмила зайшла у свою квартиру. У спальні син з кимось розмовляв.вона роззулася і пройшла до сина. На ліжку у сина сидів чоловік і грав з хлопчиком у шашки.

- Привіт, ма! – усміхнувся їй син, – я в Олега виграв аж дві партії.

Олег засміявся.

- Сергій, не сором мене перед твоєю мамою.

- Аж дві партії?! – Людмила теж усміхнулася. – Ти в мене молодець. Піду на кухню, сумки розберу.

Олег зайшов на кухню.

- Ну, як сходила? – запитав він.

- Як завжди. Тикнули 150 гривень, – на очах у Людмили блиснули сльози.

- Не плач. Все буде добре. Ти знайдеш гроші.

- Та ні, я не через це. Просто я Миколу зустріла. Ми з ним посварились. Він

сказав, що я його не розуміла. Тому він від мене пішов.

- Людо, не зважай. Ти ні в чому не винна. Просто він виявився слабким для такого тягара, який випав на вашу долю. – Олег взяв Людмилу за руку і поцілував. – Якби ти тільки дозволила мені бути до тебе ближче, ти б ніколи не плакала.

Людмила обережно звільнила руку.

- Я тобі дуже вдячна. Справді. Ти найкращий друг. Але ж ми з тобою це давно з`ясували. Зараз мені не до романтичних стосунків. Зрозумій.

- Так. Я розумію.

Максим сидів у своєму офісі. Раптом за дверима, у приймальні, почувся шум. Двері відчинились. В кабінет увійшла жінкав в дорогому вбранні. Максим відірвався від паперів. На його обличчі з`явилось легке невдоволення та подив.

- Привіт, любий! – вигукнула жінка.

Вона сіла не чекаючи запрошення.

- Привіт. Якщо я не помиляюсь, ти зараз повинна бути десь у Новій Зеландії. Невже папуаси не захотіли тебе з`їсти? Шкода.

- Залиш свої ідіотські жарти для шльондр, яких ти трахаєш у моєму ліжку. Я прийшла у серйозній справі. У нашого сина проблеми.

- Які ще проблеми?

- Він програв велику суму грошей в казино. Тепер на нього наїхали якісь відморозки. Забрали машину.

- Як забрали машину? Вона ж у Києві. А Андрій в Лондоні.

- Андрій вже тиждень в Києві.

- Що? Виходить я плачу за навчання. А він в дома стирчить. Чорт! Це все ти винна. Жаліла його, тепер він від рук відбився!

- Не звинувачуй мене у всіх бідах! І не кричи на мене!

- Де він?

- Внизу, в машині.

Максим викликав Віктора.

- Якісь придурки забрали в мого сина машину. Поїдеш з ним і розберешся.

Віктор кивнув і вийшов з кабінету, пропустивши вперед Оксану.

Олег та Сергій грали в шашки.

- Олег?

- Що?

- А помирати страшно?

Олег уважно подивився на Сергія.

- Більшість людей боїться смерті.

- Чому?

- Страх виникає від незнання або нерозуміння чогось. Людей лякає те, що буде з ними після смерті.

Вони помовчали. Потім Сергій промовив.

- Я не боюсь померти. Просто…

- Що?

- Мені шкода маму. Їй буде тяжко без мене.

Олег погладив Сергія по голові.

- Сергію, послухай мене, – Олег подивився йому в очі, – ти будеш жити довго. Твоя мама побачить твоїх дітей. І ви всі будете щасливі.

- Звідки ти знаєш?

- Я знаю один секрет. Хочеш розкажу? – Сергій кивнув. – Добре, слухай. Якщо чогось дуже сильно, з усіх сил хотіти і думати про це, то воно обов`язково збудеться. Це називається віра.

- Правда?

- Так.

- Тоді я теж буду вірити.

- Молодець.

Людмила стояла в продовольчому магазині і розмовляла з жінкою власницею магазину.

- Галю, ти не могла б іще потерпіти? Зараз я не можу віддати тобі гроші.

- Але ж, ти, обіцяла повернути сьогодні. – промовила повногруда власниця крамниці, відірвавшись від перерахунку грошей.

- Я знаю. Просто з`явилися нові ліки і довелося витратити гроші, які я тобі збиралась віддати.

Галина після паузи невдоволено кивнула:

- Ну добре. Але постарайся повернути через два тижні.

- Добре.

Людмила вийшла з магазину. Біля своїх дверей вона зустріла жінку зі шкіряною папкою.

- Ви до мене? – запитала Людмила.

- Ви - Бондаренко? – уточнила жінка.

- Так.

Жінка дістала з папки довгий папірець і передала його Людмилі.

- У вас великий борг за електроенергію. Якщо ви не погасете його до 5 числа, вам відключать електроенергію.

- Відключать? Та у вас совість є? – вигукнула Людмила. – У мене тяжко хвора дитина! Я ледве звожу кінці з кінцями! А ви мені хочете відключити світло!

Жінка трохи злякано та здивовано дивилась на Людмилу. З квартири вийшов Олег.

- Що тут таке? – запитав він.

- Вгамуйте свою дружину і заплатіть за світло. – Промовила жінка і пішла геть.Людмила зайшла в квартиру, сіла на стілець і розплакалась. - 1000 гривень. - промовила вона, дивлячись на папірець, що принесла жінка. – Де я візьму такі гроші? Ну що ж. Тепер доведеться сидіти без світла.

- Зачекай, – Олег взяв папірець. – Ти не будеш без світла. Я спробую допомогти.

- Не треба. У тебе не так багато грошей. Мені вже й так соромно приймати від тебе допомогу.

- Людо, припини. Не думай за це. Саме для цього і потрібні друзі.

Віктор та Максим їхали в машині.

- Що в нас сьогодні? - Запитав Максим.

- Ось список законопроектів, які сьогодні будуть розглядатися.

Максим продивився папери.

- Так. Ясно. Як справи з комбінатом?

- Аукціон відбудеться через місяць. Ми подали всі необхідні документи. Наша людина у фонді готує грунт. Я думаю, проблем не буде.

- Мірошниченко?

- Його структури теж активізувалися. Грошей він не шкодує. З ним у нас можуть виникнути проблеми. В нього є вихід на президентські кола.

- Зараза. Вітю, мені потрібен цей комбінат. Купи кого треба, залякай, але дістань мені його.

- Зроблю все можливе.

- Мене влаштує тільки позитивний результат.

Машина зупинилася. Як тільки Віктор та Максим вийшли з авто, їх обступили журналісти.

- Пане Коваленко, - звернулася журналіста до Максима, - це правда, що ви збираєтесь приватизувати гірничозбагачувальний комбінат у Запоріжській області?

- Шановні. – Максим поблажливо усміхався, – не розумію про що ви говорите. Я не збираюсь приватизовувати ніякий комбінат. Я народний депутат і живу на одну зарплату.

Серед натовпу репортерів пронісся стриманий сміх.

- Прокоментуйте ваші відносини з паном Мірошниченком?

- З паном Мірошниченком у нас нормальні ділові відносини двох депутатів Верховної Ради.

- Говорять, що він ваш конкурент у боротьбі за комбінат.

- Ще раз кажу, ніякий комбінат мене не цікавить, – промовив Максим, зникаючи за дверима комітету Верховної Ради.

Людмила розмовляла по телефону.

- Добрий день. У мене хворий син, йому потрібна операція. Вона дорого коштує. Чи не могли б ви нам допомогти?... 12 років… Дуже треба. Рахунок іде на тижні… Можливо, ви знайдете якісь ресурси? Ви ж досить успішний бізснесмен… Як ви можете бути впевненим у тому, що я не витрачу ці гроші на себе? Ви можете приїхати до нас. Я покажу історію хвороби. Поспілкуєтеся з сином та нашим лікарем… Отже ні?... Можливо хоча б частину суми?... На все вам добре! Сподіваюсь, ви горітимете у пеклі!

Людмила з гуркотом поклала трубку. Вона сіла на диван і тихо розплакалась.

- Мамо, що там? – запитав син з іншої кімнати.

Людмила зайшла до нього.

- Все гаразд, синку.

- Ти плакала?

- Ні.

- Не плач, ма. Я не помру.

- Звісно, не помреш. Ми щось придумаємо.

- Ні, ма. Я не помру не тому, що мене вилікують, а тому що я знаю секрет.

- Та ти, що? І що ж це за секрет?

- Коли щось дуже хотіти і про це постійно думати, то обов`язково здійсниться.

- Це ти сам придумав?

- Олег сказав.

- Звісно, Олег. Хто ж іще?

По телевізору йшли новини. Людмила почала їх дивитися. Там показували інтерв`ю Максима.

- Один із самих багатих людей України, – промовив Сергій.

- Невже?

- Так.

Людмила задумливо дивилася на екран.

Людмила та Олег були в кімнаті.

- До кого ти хочеш їхать? – перепитав Олег.

- До Коваленка.

- До того самого Коваленка? Одного з найбагатших людей України?

- Так. Якщо він купує заводи, то чому б йому не допомогти моєму сину?

- Але ж ти навіть не знаєш де його шукати.

- Саме тому я до тебе й прийшла. На таку відому людину повинна бути якась інформація в інтернеті. Пошукай.

Олег сів за комп`ютер.

- Ось. Знайшов дещо, – промовив він згодом.. – Адреса партійного офісу. Потім адреса Верховної Ради та комітету. Це все, що є.

- Малувато, але нічого. Олегжку, ти побудеш з малим? Думаю, за пару днів я впораюсь.

- Могла б і не питати. Звісно побуду. Але я не думаю, що з цього щось вийде.

- Моя дитина помирає. І заради неї я піду на все.

Максим розмовляв зі своїм сином. Худорлявим хлопцем років дев`ятнадцяти, з зачесаним на обидва боки волоссям.

- Як ти міг вляпаться в цю історію з казино?! Що ти там забув?! Тобі що, грошей не вистачає?! – Максим кричав. Андрій не відповідав, понуро дивлячись собі під ноги. – І взагалі, де ти зараз повинен бути? Наскільки я знаю, навчальний рік ще не закінчився!

- Мене вигнали.

- Що? Вигнали?! За що?!

- Академзаборгованість.

Максим втомлено сів на диван.

- Мати знає? – Андрій ствердно кивнув. – І нічого мені не сказала. Що ти думаєш далі робити?

- Не знаю. – Стиснув плечима Андрій. – Може тут піти вчитися?

- Ага. Щоб і тут тебе вигнали, і потім буде сором на всю країну.

- То тебе тільки це хвилює?

- А ти думав як? Я роками заробляв авторитет. Саме завдяки цьому ти можеш вчитися за кордоном і їздити на дорогих машинах. Ти ж своєю поведінкою можеш все зруйнувати. А в Англії тебе ніхто не знає. Тому завтра ми полетимо туди і я домовлюсь з керівництвом щоб тебе зарахували назад.

-Я нікуди не поїду. – Андрій підвівся.

- Що ти сказав?

- Я нікуди не поїду. Чому всі за мене вирішують як мені жити? Дістали.

Андрій пішов до виходу. Максим підскочив і схопив його за руку. Андрій скрикнув від болю.

- Боляче! Відпусти!

- Буде так, як я сказав, – Максим кинув Андрія на диван. – Готуйся. Завтра вилітаємо.

Людмила зайшла у партійний офіс. У приймальні сиділа секретарка.

- Добрий день! – Привіталася Людмила.

- Добрий! – відповіла молода дівчина, секретарка.

- Я хотіла б зустрітися з Максимом Коваленком.

Секретарка здивовано подивилася на Людмилу. До них підійшов молодий чоловік і звернувся до секретарки.

- Ілоно, роздрукуй оці папери. Ви щось хотіли? – запитав він Людмилу.

- Я шукаю Максима Коваленка.

Секретарка та чоловік зверхньо перезирнулись. Людмила це помітила.

- Його зараз тут немає, – промовив чоловік.

- А коли він буде?

- Пан Коваленко взагалі тут не часто буває. А навіщо він вам?

- В мене хворий син. Я хотіла б у нього попросити грошей на операцію, -

секретарка та чоловік знову перезирнулись, тепер вже скептично. – Щось не так? – Запитала Людмила.

- Тут ви його не зустрінете. Можливо, вам вдасьтся побачити його завтра, біля Верховної Ради. Я дам вам адресу.

- Дякую, в мене є. До побачення.

- Щасти вам.

Сутеніло. Людмила прийшла на залізничний вокзал. Купивши хот-дог та пляшку води, вона сіла в залі очікування і почала їсти. Двоє міліціонерів кілька раз пройшли мимо неї. На третій раз вони зупинились біля Людмили. Людмила підняла голову.

- Куди їдем? – запитав один з них, що був молодшим.

- Нікуди. – тихо мовила Людмила.

- А що ж ти тут сидиш? – підключився другий.

- У мене завтра справи в Києві, а ночувати ніде.

- Документи!

Людмила дала паспорт. Стариший міліціонер мимохіть глянув його.

- Ходімо з нами! – наказав молодший.

- Чому?

- Давай, давай! – Міліціонери взяли її під руки і повели за собою.

Людмилу привели в кімнату міліції і посадили на стілець. За стіл сів старший.

-Давай сумку! –промовив він. - - Чому ви мені тикаєте? – промовила Людмила, стискаючи сумку міцніше. Але не встигла вона отямитись як інший міліціонер вирвав сумку з її рук і передав своєму напарнику. Той почав порпатись в ній.

- Що ви робите?! – підскочила Людмила. Але важка рука посадила її на

місце. Міліціонер знайшов гаманець і розчаровано захитав головою, забираючи гроші.

- Не густо. Отже, прізвище, ім`я, по батькові?

- Бондаренко Людмила Вікторівна.

- Як давно ви цим займаєтесь?

- Чим? – Людмила помітила як молодший міліціонер вийшов з кімнати.

- Проституцією. – Промовив міліціонер, підвівшись і зачинивши двері на ключ.

- Та як ви смієте! Я - мати! У мене хвора дитина!

- Коротше! – Міліціонер навис над Людмилою. – Давай домовимось.

- Ви про що?

- Ти мені - безкоштовний секс, а я тебе відпускаю.

Людмила завмерла. Вона переводила погляд з міліціонера на двері потім на стіл.

- Гаразд. – Промовила вона.

- Ну от. Так би й зразу. – Міліціонер почав розстібати штани.

Людмила встала і поклала руки йому на плечі. Його штани впали на підлогу. Людмила вдарила його коліном в пах. Він скрикнув від болю і зігнувся навпіл. Людмила схопила стілець і вдарила міліціонера по голові. Той впав. Вона знайшла в нього ключ та свої гроші. Згрібши свої речі, Людмила вибігла з кімнати. На щастя поруч не було іншого міліціонера. Людмила вибігла з вокзалу.

Максим та Віктор їхали в машині. Максим розмовляв по телефону.

- Федоре Вікторовичу, треба щоб цей комбінат залишився в українського власника. Це ж сором для держави, що таке велике підприємство опиниться в руках іноземця… Так, звичайно, я розумію, що буде галас… Так… Це дуже хороша компанія, я за неї ручаюся… На все добре.

- Ну, що?

- Щось мутить, зараза. Каже, що не все від нього залежить, – сердито кинув Максим.

- Грошей більше просить. – Віктор скептично усміхнувся.

- Скільки ж можна? І так відвалили дай Боже.

- Мірошниченко пропонує йому двадцять відсотків з прибутку.

Максим засміявся.

- Хіба він не розуміє, що цей паскуда Мірошніченко ніколи не дасть йому стільки?

- Жадоба засліплює очі і відбирає в людей розум.

- Коротше, накинь йому ще мільйон. Хай подавиться. Але це в останнє.

Машина зупинилась. Вони вийшли. До входу треба було пройти ще метрів сто.

- Пане Коваленко! – покликала Людмила.

Максим з Віктором продовжували йти не озираючись. – Пане Коваленко!

- Мене хтось кликав? – Запитав Максим.

- Та наче ні.

- Пане Коваленко! – Людмила схопила Максима за руку. – Максиме Петровичу.

Максим та Віктор зупинились, здивовано дивлячись на Людмилу. До них одразу підбігли журналісти і почали щось запитувати у Максима.

- Максиме Петровичу, у мене хвора дитина. Прошу допоможіть мені. – Говорила Людмила, не відпускаючи його руки та намагаючись перекричати журналістів.

Максим, мов на тенісному матчі, мотав головою з боку в бік, намагаючись зрозуміти і Людмилу, і репортерів.

- Вікторе, розберись і спробуй допомогти, – наказав він, вказуючи на Людмилу.

Віктор відвів Людмилу в бік.

- Що вам треба?

- Я хочу поговорити з паном Коваленком особисто.

- Я його помічник. Мене звати Віктор Григорович. Всі звернення йдуть через мене. Кажіть, що у вас трапилось?

- У мене хворий син. Йому потрібна операція за кордоном. Вона коштує 50 тисяч доларів. Я хочу попросити в пана Коваленка ці гроші.

- Ви в державні органи звертались?

- Зверталась. Але там дуже велика черга. Нам треба довго чекати. А операція потрібна зараз. Інакше… інакше мій син через два тижні помре.

Людмила втирала сльози. Віктор збентежено дивився на неї. Але потім його погляд змінився. Він став роздивлятися Людмилу з цікавістю.

- Як вас звати?

Людмила сказала. Віктор повів Людмилу до машини і промовив.

- Значить так. Вас зараз відвезуть в одне місце. Ви там почекаєте пана Коваленка. А у вечері він приїде і ви з ним поговорете.

- Куди ви мене везете?

- Ви хочете вилікувати свого сина?

- Так.

- Значить робіть те, що я вам кажу. Відвезеш її в заміський котедж, – наказав Віктор водію. Коли машина від`їхала, він взяв телефон. – Алло, Катя? Привіт. Слухай уважно. На дачі в господаря сидить одна жінка. Відвези до неї перукаря і підбери їй вечірнє вбрання. Все це ти повинна зробити до восьмої. Зрозуміла? Коли все буде готово, доповіси.