Легенда про Віковий Ліс Колись дуже давно, в ті часи про які навіть сама пам’ять запорошена казками і вигадками, тоді коли світ іще не був поділений на Людей і Не-Людей, і навіть слів таких ніхто не чув та не знав, ріс собі на невеликому пагорбі величезний могутній дуб. Дуб-патріарх, такий старий, що здавалося ніби він застав навіть створення світу. З-під його коріння, виграваючи в сонячному промінні ,струменіло невеличке джерело, яке напувало своєю прозорою водою неляканих звірів. Вони приходили сюди на водопій не загрожуючи одне одному. Щороку, як тільки перші сонячні промені пестили змерзлу за зиму землю, а дзюркотливі струмки починали виводити веселі весняні мелодії, безліч птахів поверталися до старого дуба, щоб у його розлогому вітті звити свої гнізда. Тут вони виховували пташенят, які наступної весни теж поверталися до рідної домівки. Для них також знаходилося місце і дітям їхнім. Усім – і птахам, і звірям – подобалося, зручно вмостившись у затінку, слухати оповіді велетенського дерева. Кожна з них починалася однаково: „Колись давно, коли я ще був зовсім маленьким дубовим паростком, таким тендітним, що схилявся майже до землі під подихом вітру...” Але дивлячись на височезне могутнє дерево, ніхто навіть уявити собі не міг ті часи, коли цей велетень був паростком. І майже ніїто не вірив, що існували колись ті часи. Змерзлими піщинками крізь холодні пальці плине час. Яскравим калейдоскопом змінюється світ. А оберемок хвилин-намистин додає нову мозаїку до тієї, вічної і непохитної, яка існувала віками, так повільно, що помічаєш новий візерунок уже тоді, коли він починає обростати новою мозаїкою часу. Ніщо не стоїть на місці... З жолудів, що рік за роком падали з дуба, які не встигали прихопити на зиму вічно голодні білки і сойки, повиростали уже маленькі дубочки, які з часом ставали все вищими. І от уже навколо Старого Дуба височів молодий дубовий ліс, який поволі все більше густішав і розростався. „Діти мої, - розчулено думав Старий Дуб, - ростіть великі і сильні. Щоб колись і ви могли розповідати своїм далеким праправнукам споконвічні казки”. Навколо могутнього дуба зростало багато молодих дерев. Але птахи, як і раніше, воліли звивати свої гнізда у вітті Старого Дуба, а в його затінку збиралися ті, хто хотів послухати цікаві оповіді. Тільки тепер до них приєднувалися молоді дубки, які пошепки передавали цікаві оповіді одне одному, намагаючись нічого не пропустити. Дуб-велет ніколи не повторювався, його оповіді були щоразу інші. Дивні історії, часом смішні і веселі, часом сумні і повчальні. Але кожного разу вони змушували тих, хто їх чув замислитися над собою і над світом... Одного тразу Дуб довго не починав розповіді. Він тихо шелестів листям, наче вагався, не знаючи з чого розпочати. „Життя ніколи не буває безтурботним, - нарешті сказав ві, а по молодому лісові промайну і зник легкий шелест задоволення, - але коли звикаєшдо чогось, то дуже важко уявити собі, що буває якось по-іншому. Звикаєш до того, що світ великий і незмінний і все твоє майбутнє визначено наперед. А як тільки ти так вирішив, одразу ж змінюються обставини і тобі доводиться робити Вибір. Маленький жолудь народився на маківці величезного дуба. Там, посеред зеленого листя в теплі і затишку він набирався сили і міцності. З самого початку він знав свою долю – вирости таким же величезним дубом, яким є його батько, рости поряд з ним і тягтися до лагідних сонячних променів зеленим віттям. А взимку спати, не відчуваючи різких поривів вітру і дивлячись чарівні казкові сни, які сняться кожному дереву в люті морози, допомагаючи дочекатись весни. Так легко було жити мріями і знати наперд, що буде далі. Навколо размаїттям фарб буяло спекотне літо. Маленький жолудь потихеньку змінювався, стаючи дедалі жовтішим і міцнішим. Вже зовсім мало часу залишалося до тієї омріяної хвилини, коли він впаде на землю, закотиться в невеличку щілину. А там, вмитий осінніми дощами, пустить корені і дочекається снігу, який вкриє його від холодів і допоможе пережити зиму. І тоді, навесні, молодий дубовий паросток почне поволі ставати міцним дубом. І ось, нарешті, сильним поривом вітру жолудь відірвало від рідної гілки і він перевертаючись упав в густу траву. Тепер залишилось тільки прокотитися якнайдалі і чекати осінніх злив. Але не встиг жолудь зручно вмоститись в невеликій щілині, як відчув, що знову підіймається в повітря. Його вхопили міцні пташині лапи і кудись понесли. „Ну от, - подумав жолудь, - цей птах побачив, що я відкотився від батька не надто далеко і його могутні віти будуть затуляти від мене сонячне проміння. Тому він вирішив віднести мене трохи вбік, щоб мені було зручніше рости”. Та зробити це птахові не дав інший птах. Він сердито налітав і намагався вирвати жолудя. При цьому птахи кричали одне одному таке, від чого жолудю хотілося сховатися в густому батьківському вітті і довго-довго тремтіти з переляку. Він зрозумів, що птахи зовсім не хочуть допомагати йому. Вони просто намагаються з’їсти його. Така думка настільки не відповідала його заповтній мрії, що жолудь з переляку почав вириватися з пташиних кігтів. Зайняті бійкою, вони не звертали уваги на свою здобич, впевнені в тому, що вона нікуди не дінеться. Тому навіть не помітили, як жолудь вислизнув і полетів до низу. Він одразу збагнув, що занесли його дуже далеко вд рідної домівки, що поряд немае дерев, які допоможуть йому пережити перший найважчий рік, але це було менш страшно, ніж опинитися в пташиному шлункові і зникнути назавжди. Падіння було болісним. Та жолудь не звертаючи на це уваги шукав найглибшу щілину, щоб його не знайшли. „Сховай мене,” - просив він у жорсткої осінньої трави, майже не сподіваючись на допомогу. Трава невдоволено погойдувалася, спросоння намагаючись відштовхнути нахабу, але прокинувшись повністю підштовхнула до глибокої щілини поряд з невеличким джерелом. Ця схованка виявилася чудовою. Тому що птахи, які нарешті помітили втрату здобичи і припинили бійку, довго шукали жолудя в сухій траві. Але навіть коли вони, спраглі і втомлені, вирішили напитися з джерела, то і тоді не помітили жолудя. Тому полетіли, голосно каркаючи далі. „Дякую вам,” – шепотів жолудь, але його уже ніхто не слухав, міцно заснувши перед зимовими холодами. „І мені уже час спати, а навесні...” Що станеться навесні, він уже не встиг сказати, заколисаний вітром і дощем.” Дуб закінчив розповідь, але навколо було тихо-тихо, наче всі чекали продовження. Нарешті почувся тихий голос молоденького дубочка, що ріс неподалік: „А який тут вибір?” Могутній дуб тихо відповів: „Цей жолудь вибирав ставати йому деревом чи нагодувати птаха. Але Вибір буває і не такий простий. Інколи доводиться вибирати...” „Що вибирати?” „А от про це я розповім іншим разом,” – промовив Старий Дуб стривожено дивлячись в небо, що швидко затягувалося хмарами. Майже одразу почалася страшна гроза. Посеред білого дня стало темно наче безмісячної ночі. І тільки холодно-блакитне сяйво блискавок час від часу прорізало суцільну темряву. Вони хижацькимим зубами клацали раз за разом, наче вишукуючи собі жертву, і Старий Дуб зрозумів, що без здобичі вони не підуть. Зрозуміли це й інші. Пташки перелякано ховалися в густому дубовому гіллі, намагаючись уникнути небезпеки. А молоді дубки невдоволено гули віттям, лаючи негоду і обговорюючи те, що треба зробити, щоб зарадити лихові. Блискавки летіли одна за одною. Розлючений грім голосно бив у найбільший та найгучніший барабан. А посеред цієї фантасмагорії тихо-тихо чулося відлуння не розказаної казки про вибір. „Я старий, - подумав дуб, - і довго вже живу на цьому світі. Мені не страшно, якщо я не побачу сонця після грози. Але навколо мене діти. І ті, хто звик мені довіряти. Я не хочу, щоб хтось із них постраждав...” Саме в цю мить зовсім поруч вдарила блискавка, випаливши клапоть трави. - Почекай, - загукав Старий Дуб, доки блискавка не встигла повернутися назад. – Ви погодитеся забрати лише мене? - Ти найдавніша істота, батько цього лісу, - відповіла блискавка, відлітаючи, - така здобич дуже приваблива. Ми згодні. Старий Дуб повитрушував пташок зі своєї крони, уважно подивившись, щоб ніхто не залишився. На душі у нього було надивовиж спокійно. Він прожив довге життя. А такими дітьми, які були у нього, будь-хто міг би пишатися... Гроза минула. Вона залишила ліс майже неушкодженим. Лише обгорілий Старий дуб лежав зламаний, але його пеньок, щербатим зубом, вперто стирчав до неба. Навколо нього зібралися всі мешканці лісу. - О-хо-хо-хо-хо, - проскреготав Пеньок, - який же я радий бачити усіх вас здоровими і неушкодженими... Радісний гамір піднявся навколо. Кожен намагався прокричати щось своє, і в цьому розмаїтті голосів залишився непочутим шепіт молодого дубка: „Ти показав нам свою казку про Вибір, батьку...” Ішов час. Навколо щербатого Пенька височів уже могутній ліс. У колишніх молодих дубків, які стали величезними міцними деревами були уже свої діти й онуки. Здавалося б кому яке діло було до старого Пенька... Але так само, як і раніше йшли до нього різні створіння за порадою. І збиралися навколо птахи і звірі, щоб послухати цікаві бувальщини. А могутні дуби, як і раніше, пошепки передавали розповіді від одного до іншого. Правда для того щоб почули ті, які росли на узбіччі, потрібно було уже набагато більше часу. Лише одну казку Щербатий Пеньок ніколи не розповідав. Але її так всі знали напам’ять. Цю казку розповідали малечі інші дерева тоді, коли Пеньок спав, тому що він не любив, як йому нагадували ці події. Розповідали саме як казку, тому що молоді паростки і маленькі звірі і пташенята не могли уявити собі що такі події можуть бути правдою. А одного разу прийшли до лісу Люди і Не-Люди. Вони із захопленням дивилися на могутні дерева, яких ніколи раніше не бачили. І саме вони назвали це місце Віковим Лісом... |