Тихо, наче у якомусь дивовижному сні кружляло опадаюче листя. Воно здавалося майже чорним і лише у примарному світлі вуличного ліхтаря на якусь мить набиралося різнобарв'я кольорів, перед тим, як опуститися на асфальт. Легкі подихи вітру стиха ворушили листв'яний ковер, який вранці байдужі до краси природи прибирачі згребуть до кучі і підпалять, пускаючи в небо, яке ще не встигло прокинутися від нічного сну, сизуватий стовпчик диму, який потихеньку зникає десь високо-високо...

Але то буде вранці... А зараз можна годинами спостерігати за неквапливим танцем листя, що вальсує перед вікнами багатоповерхівки, дозволяючи усім бажаючим подивитися виставу, яка відбувається лише кілька днів на рік. І якщо дуже добре прислухатися, то можна було почути майже невловиму музику, яка супроводжувала цей танок.

В мереживі стовпів і дерев вигравав невидимий оркестр, а листя кружляючи у вальсі шепотіло одне до одного: " Яка з нас вийшла дивовижна пара. А пам'ятаєте, як влітку ми тільки здалеку могли перекинутися парою слів..." Потім пара розпадалася і утворювалася нова, і знову починалися розмови, і знову дивовижні па.

Листя розмовляло про все, адже воно чудово знало, що це його останній бал - останній осінній бал на якому здійснюються всі бажання. Люди не знали цього і не вірили в таке. Усі їхні відчуття всотані з молоком матері і набуті життєвим досвідом протестували проти дива осіннього балу...

А листя все шепотіло і шепотіло, переказуючи всім, хто хотів їх почути, що якщо дуже сильно захотіти, то в цю ніч можливо все. Але ніхто не звертав уваги на майже нечутну розмову - була ніч, кожен намагався виспатись перед важким трудовим днем і тільки пари закоханих злегка підкидували листя ногами. Так, вони могли б почути і музику, і таємничі розмови, але були настільки заглиблені в почуття одне одного, що не чули і не бачили нічого навкруги. Здавалося ще одна ніч великого осіннього балу минеться без дива, яке б назавжди змінило життя людини...

Давно вже минула північ і з того, як тихий вітерець ставав усе холоднішим, відчувалося, що скоро уже вранішній туман розжене полохливе листя і бал закінчиться. І відкриють ранок багаття спалених ілюзій, що з димом полинуть до безмовного неба.

Аж раптом на якусь мить дивовижний вальс зупинився - нечутну музику і неквапливий танок перервав звук вікна, що відчинилося. Листя з надією полинуло туди, щоб за мить повернутися розчарованим... Воно знало цю людину, людину що байдуже і холодно позирала на інших чи намагалася довести будь-кому, що в цьому житті немає нічого особливого. Ні, такому не потрібно буде диво осіннього балу і він не зможе навіть зрозуміти, що відбувається на його очах. Дивовижна музика потроху починала стихати, неначе незримі музики стомилися від важкої роботи, яка чергового разу виявилася марною. Але до світанку залишалося ще трохи часу. І тому, навіть утративши віру, бал все одно продовжувався.

І листя, і вітер чекали коли ж вікно зачинеться і знову, уже ніким не потривоженим можна буде відкривати останній тур вальсу. Але вікно не зачинялося... Тоді листя знову підлетіло ближче, намагаючись зрозуміти що ж відбувається. І тоді почуло слова, які лунали іще тихіше, ніж примарна музика дивовижного оркестру: "Мені в світі потрібна тільки крихта любові..."

За мить зійшло сонце. Чари осіннього балу були розсіяні, але ледь чутне бажання було почуте і диво відбулося...