Ярок відчував, що його щось вабить. Вабить кудись далеко і при цьому близько, до чужого і при цьому до знайомого, невідомою силою, яка була йому відома. Все в душі перемішалося, і голова гуділа, немов киплячий казанок в якому вариться просяна каша. Він відчув, що може… Літати. Як він хотів. Хлопчик любив уві сні літати. Але розплющивши заспані очі Ярок Тихо вислизнув з під ковдри. Йому було біля восьми років. Каштанове волосся і лагідні очі немов на тебе дивиться сірий журавель. Легко ступаючи, трохи не біжачи, Ярок вийшов з кімнати. Його тягнуло, як квітку до сонця, як птаха в небеса. Він чинив опір, але чи може, самотній очерет встояти проти урагану? Він відчував, що це не добре, що може бути краще за те, куди його вабило? Що? Ручка скрипнула, і хлопчина вийшов з будинку. Небо було ясно-чорне, жодної хмарки, жодної зірочки, тільки рогатий місяць і крик пугача. Вітер сидів притуливши до стовбура молодої вишні своє вусате обличчя. Все спало, лише деколи пугу-пугу порушувало солодкий сон природи. Його звало туди далеко, до далеких сусідів – до відьми... Ярок чинив опір, але потяг був сильнішим за нього. Його душа палахкотіла весняним багаттям і солодко терпкий запах калинового диму лоскотав серце. «В них в коридорі стоїть мішок з кукурудзою. Ось би вкрасти декілька жмень отого золотистого зерна – сам собі, дивуючись, подумав хлопчик» Ярок взяв маленьку торб із червоними маками які для нього на полотні вишила мама, і вийшов в старенький сад. В саду було темно, світло від місяця сріблястою павутиною покривало гілки яблунь, а їх тіні казковими лісовиками падала на густу траву в якій грав на скрипці сивовусий цвіркун. Хлопчик на повні легені вдихнув свіже повітря, наповнене ароматами материнки, м'ятою, звіробоєм та ромашкою. Нічні метелики пурхали в темряві, посипаючи простір сріблястою пилюкою… Яркові здалося, що більше йому не дихати вільно. Що цей аромат свободи більше не дадуть вдихати і слухати оту пісню старого цвіркуна. Серце билося, обливаючи голову жаром, а руки примушуючи тремтіти. Як мурашку вабить в свій мурашник, так хлопчика вабило до страшного будинку... Він легенько перестрибнув через дерев’яну огорожу і потрапив в чужий сад. Тут вже не било аромату материнки і цвіркун не пілікав на ясниновій скрипці, на мить зупинившись Ярок прислухався до тихих голосів що виринали із далекого і чужого саду. Ти мій, ледь-ледь чути було оті ласі для вуха слова. Стрепенувшись, наче від осінньої прохолоди ярок побіг далі по мокрій від роси траві. Чим ближче він підходив до будинку, тим сильніше зникала його воля. Воля маленькою сірою мишкою втікала від Ярка, вона поверталась до старенького саду де в кущах малини сумні пісні про кохання та зраду співав соловейко, а сивовусий цвіркун підгравав на скрипці. Він дурманився з кожним кроком все сильніше і сильніше. Хлопчик втрачав контроль над своїм духом, над тілом і рухи ставали вимушеними не його. Немов Ярок став лялькою в чужих руках і це йому подобалось, якесь дивне відчуття насолоди та радості зеленими зміюками оповили його серце. Чим ближче Ярок підходив до заповітної території, тим частіше билося його серце в грудях розпареним раком. Він тріпотів немов метелик, що летить на вогонь. Ось будинок – великий і чужий – ось вогонь від чорної свічки. Хлопчик тремтів, дзвонячи всіма гранями своєї маленької душі. Його серце танцювало під black metal, обливаючись вчорашньою свободою. Та Ярок, боячись п'ятками на ногах, прошмигнув біля сплячої псини, біля її будки. Біла вівчарка, вся в бруді та соломі, притрушена старістю, підняла свою патлату морду. Очі хлопчика зустрілися з очима пса. Все життя холодною риссю промайнуло, як вихор спогадів і картинок з коміксів. Сад, річка, літо, зима, санки, скелі, сніг, вітер, сніжинки, МАМА, очі сестри, брат, отець, будинок, ліс, високі сосни, гори, його лісовий замок. Все, як в бурю вітер проносив в голові гортаючи дитячі спомини грубою рукою. Собака опустив морду і закрив сумні очі. Тремтячою рукою Ярок схопився за дверну ручку. Його ще не покинуло то відчуття холоднечі та остраху яке навіяли оті лагідні псячі очі. Холодний метал, віддав зимою, той реальний холод вирвав хлопчика із полону спогадів і він побачив тінь. Тінь будинку, що немов дракон, нависала над ним, погрожуючи, чорною поволокою хмар, що скупчилися над дахом будинку. Ручка легко опустилася, тужливо скриплячи, і двері тихо немов примара, відчинилася, відкриваючи перед хлопчиком нутрощі будинку. Із страхом в руках Ярок дивився в темні покої звідки дитячими страхами та бабаями вилізало щось слизьке і похмуре. Він зажмурив очі і замахав перед собою руками намагаючись відігнати темряву від себе. Душа тріпотіла у вогненних лещатах, серце стукало, стукало всіма тридцятьма двома зубами. - Дороги назад немає. – Почув він, сумний голос. Від несподіванки серце у хлопчика впало на підлогу і розбилося на шматочки червоного бісеру. Вони розбіглись по брудній підлозі зникаючи в липкій темряві кімнати. Жах затулив спотілими долонями його очі. Він трохи не заплакав, так важко, так страшно стало на душі. Очі бігали по чужому подвір’ю, але нікого, окрім старого пса там не було. Вдихнувши пареного повітря Ярок не сміливо рушив вперед. Його тіло потонуло в теплі будинку. Так стало хороше, що навіть жах відступив і всі його страхи повилітали чорно-синіми метеликами із тіла. Демідроловий аромат залізав в ніс і лоскотав легені великим гусячим пером. Щось додало хлопчику бадьорості, і він сміливо з коридору увійшов до комірчини. Сиро, темно, не затишно. Швидко, швидко. Шукай! Де кукурудза? Шукай мішок! Побачив! Знайшов, підійшов, руки трясуться, язик прилип до гортані. Навіщо воно йому, він і сам не знав. Він просто відчував, що треба, і розв'язав мішок. А для чого треба? В Ярка на це більше не було просто сил. Взяв Торбинку, занурив в зерно руки. Золотом віддавала кукурудза і теплом, так і хотілось залишитись стояти біля мішка зануривши руки в сонячні відлуння. Закукурікав півень. Золотисті зерна, свіжі, запашні. Кілька разів сипнув собі в торбу. - Я чекала – почув він голос – Ти відтепер мій! І страшний сміх побив тишу великою дубовою палицею розриваючи її навпіл. Поволі, неначе помер час, летів мішечок з декількома жменями зерна на підлогу. Золотисто червоні, як шматочки розпеченого вугілля посипалося зерно і розбіглося по соснових дошках. Страх і Жах великим павуком обійняв дитяче тіло. Він став серцем тремтіти, як осиковий лист на вітрі і душа плакала вербовою сопілкою в руках ВІДЬМИ. - Ти мій! – Кричала стара відьма, стоячи на порозі. Її довге сиве волосся розвівалося в різні сторони, хоча вітру не було. Вона, як примара була вся в білому, як смерть. Піт градом котився по обличчю і по душі, злипнувся язик в роті і посиніли руки, коліна задзвонили, ударяючись, в один одного. Поволі немов уві сні Ярок обернувся на голос. Ще більший жах обволік його душу, і тут хлопчика осяяло. Він наче прокинувся від не приємного сну. Ярок зрозумів, що потрібно бігти, потрібно бігти! Хлопчик побіг прямо на стару. Та від несподіванки не встигла оволодіти своїм тілом і впала на підлогу, збита хлопчиком, дзвенячи всіма своїми кістками, старе дитяче брязкальце. Її руки скорченими пальцями упилися в його ступню. Проспівав півень. Залізною ставала ліва нога. - Ти мій на віки! – Кричала заливавшись хрипотою відьма – МІЙ! - Я не ваш – трохи плачучи прокричав хлопчик і зі всією силою смикнув ногу. Ярок впав. Його обпалило, щось тепле текло по його ступні. Він звівся на ноги, і геть, бігти, і бігти, далі, від будинку, від ВІДЬМИ. А вона кричала біля його вуха. Він озирнувся, але її немає! Та крик переслідував його невидимим птахом Хлопчик падав, ударявся об дерева, спотикався об пні, але піднімався і далі біг. Ярок не міг зупинитися, адже вона його тоді наздожене. Холодні відчуття загубленого життя смикали його душу за невидимі нитки. Його серце немов в зацькованій лані тріпотіло на хресті. Та Відьма наздоганяє. Він це відчував, він її бачив в кожній калюжі на дорозі і хмари вимальовували на небесах її лякаючий образ. Навіть місяць і той кричав: ТИ МІЙ!!! - Відтепер ти мій, мій, мій!!!! - і голодний сміх. Сміх відьми. Проспівав півень. Сонце давно вже зійшло на похмурих небесах. - МАМА! – кричав хлопчик. Він кружлявся на місці серед сосен, серед лісу. - Боже, де я? – прошепотів він, тихо боячись розбудити Відьму. Великі сосни, тягнули свої гілки з темною хвоєю до тихих небес, і лише маленький клаптик, немов синя ганчірка пропивався поміж зеленим морем жовчі. Він не знав цей ліс. Він не знав куди йти. Ліс був для Ярка чужий, він заплакав, і гіркі сльози окропили мертву хвою на землі... Хлопчик не пам'ятав, з якого боку прийшов в цей ліс, але це не мало тепер значення. Тепер у нього з’явився ворог – Відьма. Він йшов пробираючись крізь чагарники ожини, дерну. Йшов весь в крові, весь обідраний. Чужий ліс, але я знаю в цій околиці кожне дерево, кожен листочок! Де я тоді? Ярок вийшов на поляну, де була велика розрита могила. Сірий, лісовий ґрунт великим горбом лежав біля ями. Біля якої в землю був встромлений, великий тополевий кіл з табличкою, на якій кров'ю було накреслено «ТИ МІЙ». Його облило потом і страхом, а потім Ярок кинувся бігти, весь в крові від колючок глоду, який виростав перед ним немов з під землі. Як куля він летів. Та Хлопчик вилетів на ромашкову поляну, і знову могила, і знову напис. - Ти мій! – прокаркав чорний ворон. Немов в заціпенінні хлопчик обернувся на її голос. Пригноблюючий запах пекла сліпив його очі. Все текло перед очима і танцювало дивний танець під пісню «подоляночка». Ярок не міг зібрати свою волю, що розбіглася по лісу сірими зайцями, щоб знову бігти. Навіщо бігти, шепотіли трави, відьма і так переможе... Навіть його вуха шепотіли: «Ти мій». Важкі хмари падали своєю важкістю хлопчику на голову, очі закривались і спалахували червоними колами. - кінець, кінець! – пищало пошматоване серце, обійнявши його босі ноги. Душа, стиснувшись в грудочку страху ридала, зронивши сльози смерті прямо в дитяче сердечко. - Кар. Кар, кар. Зграї воронів, зграя пір'я чорних як нафта, як запах смерті, били його по обличчю, по очах, по голові, пір'я залізало у вуха і в серце, свист, розрізав душу на тисячі шматочків безпорадності. Зірки осипались чорними демонами, згораючи, доторкавшись до лісового ґрунту. Всюди зростали кущі диявольських троянд, які сміялись своїми пекельними пелюстками. Земля прогиналася під його тремтячими ногами. - Не – НІ!!!! – розтягуючи слова, заволав хлопчик в непроглядній тиші, хапаючись руками за волосся - Н - і – І!!! Ліс, дерева, гілки, рослини, як вітер проносились перед Ярком, він думав, що і вітер не може його наздогнати. І знову він вибіг на узлісся... Він сів, важко дихаючи на полянку. Його червоні очі від втоми і від сліз зустрілись із поглядом ворона. Як алмаз вони міняли свій колір і тон. То червоні до почорніння, то жовті до блакитності неба. Зіниці – чорне коло, правильне, повелівало, то лінія смерті, пригноблююча все, все, все: розум і душу, серце і дух, тіло і волю. Дрімота розтікалася по його тілу смоляними річками і олов'яними озерами, свинцеві віка як вітрила без вітру опускались на очі... Ярка тягнуло, він бачив... він спав... він... вмирав... Він розумів, що тільки біля відьми знайде бажаний спокій. Життя – ось що відьма може йому дати і силу, яку світ ще не бачив. Хлопчик плакав і благав богів вічності. Він чув, як вони крадуться до нього похмурими дорогами забобонів. Чорні птахи і серце в пір'ї, немов придворний блазень смішило і плакало перед троном, на якому сиділа ВОНА – Відьма. Перед її ногами танцював весь світ, а вона, облизавши чергову дитячу кістку, кидала потім її в натовп. Заливаючись металевим сміхом. А натовп гарчав і гризся на кістках, немов занепалі шакали. Вмирав, вмирав, равликом проповзло в його підсвідомості. Боровся, щоб померти, померти, померти – відлунням гірським промайнуло в гаях його душі. Немає... немає... немає. Пищав слабкий Ярка голос. Але він тонув в каскадах смертельного грому. Грому сміху відьми. - НЕМАЄ!!! – Вирвався крик з його грудей. - Де я? – пищало щось в голові. Очі ворона як скло від удару великої кувалди посипались тисячами різноколірних вогників в простір. Ярок відчував холод, холод і землю. Він лежав... він приходив до себе, ворон відлетів, він знову бачив і чув, бачив, бачив, бачив... - немає! – хлопчик виплигнув, заливаючись криком з могили, яка вже до половини була засипана землею. Ярок сам себе хоронив. Хоронив, хоронив, хоронив. Грудки землі сирі і кричущі – Ти мій! Спадали з його порваного одягу на траву. - Я не ваш!!!! – заволав хлопчик, дивлячись в розбиті очі ворона. Він важко опустився на землю. У сивому волоссі Ярок знайшов ще декілька грудок могильної землі. Він знемагав. - я ніколи ним не буду... Хлопчик перевів подих і немов поранений звір, наповнений отрутою, побіг в ліс. Сонце поступилося місцем Місяцю, а хлопчик все втікав, втікав від своєї могили. - не можу – простогнав він і опустився біля старої покритої мохом сосни. – не можу, полежу трішечки і далі по... по... по... оо... о...бі... бі...ж...у... Голова впала на суху, смоляну і ще подекуди зелену, соснову хвою. Хлопчика опоїв птах-сон своїми широкими крилами. Сон, немов гірський струмочок, шумів в кронах чорних сосен. Місяць світив на багатоповерхівку, біля якої стояла дитина. На території, прилеглій до будинку, стояла велика в людський зріст будка, вона стояла на верхівці півобгризених людських кісток, сморід душив і скупчувався в яскраво-червоні струмені туману. Час, висів на шибениці, яку почепили над будинком, на самий місяць, навіть вітер не колисав листя в калюжах напівзасохлої ще димлячої крові. Мільйони зграй жовтих мух хмарами кружляли, переплітались і розпадались, немов бедуїни в пісках, перелітаючи з одного місця на інше, поглинаючи людське тіло і кров. По території, серед калюж крові, лежали гниючі органи і шматки м'яса. Купки з кісток нагадували приготовлені вогнища до запалювання. Двір був захищений огорожею. Огорожею, від якої чорними потоками стікала смерть. Огорожа з тисячі мертвої дітвори прибитих замість дошок. Великий покритий іржею із засохлою кров'ю цвях стирчав з їх блідих лобів. На нім вони і висіли. Ніжки, покриті ранами і проказою, теж були прибиті. Біля капелюшків цвяхів почорнілих з потрісканою шкірою, з якою стікав темно-коричневий, як гумовий клей, смердючий, гнилий гній. Ноги теж були прибиті до стовпа. Їх оченята повні жаху і болі вперемішку із сльозами дивились на небо, шукаючи свободу. Та там окрім повішеника нічого не було… Нічого. і Волосся, сивими локонами спадало на їх сині перекошені від страху плечі. Арка смерті. Руки скрючені намагались, коли ще в тілі жило життя витягнути цвяхи, так вони і завмерли. Гримаса відчаю і пекельної болі перекосило в дикому оскалі їх роти. Вони ридали і плакали, перш ніж померти на огорожі та ніхто їх не чув... Ярок поволі пробирався між купами трупів. Біля вівтаря земля була просочена кров'ю до самих глибин. Маленька дитина гола лежала на холодному камені і підносила ручки до небес. З її очей вилазили дві сталеві змії, що лисніли від жиру, їх тіла звивалися навколо ручок, а дитина плакала і ридала. Хлопчик позадкував від цього вівтаря і спиною наткнувся на щось ще живе і тепле. Ярок закричав і побачив людину висячу вниз головою. Шкіри на нім вже не було, і мошкара разом з білими черв'яками копошилася в його плоті. Він ледве чутно стогнав. - Допоможи мені - як? - Ти що тут робиш? – почув він голос із землі. - Я? – озираючись, перепросив хлопчик. - Але не я ж – почув Ярок у відповідь. - Ти хто? - Щур – почув він голос біля себе. – Подивися на землю і прибери ногу з мого хвоста. - Пробач – збентежено промовив Ярок, піднімаючи ногу – Я не хотів. - Всі ви не хотіли – бурчав товстий щур, погладжуючи хвіст скривавленим язиком – А все рівно на огорожі опинитесь. Ш, ш, ш, ш, ш, ш – страх за лоскотав його серце постукуючи кісточками по розуму. - Тук, тук, тук, тут, тупий, тук, тук, тук. - Але... е вмирати... я... я... я не хочу – язик заплітався за зуби і важчав, покривався клейкістю. Як важко говорити, а дихати ще важче. - Всі так говорили – проказав щур, задряпавши своїми довгими, жовтими зубами по гомілковій кістці. Тиша, тільки ш... ш... цить ш ш ш . - А подивися, що з ними, трапилось – розвівши лапками в сторони, знову заговорив щур – Їх Відьма перемогла. Всіх!!! З потрохами!!! Клац, чавкання, печінка потріскувала, і бризкала залишками жовчі, і згустками чорної крові. - Мене не переможе. – Він замотав головою – Що я говорю, що я не впевнений. Немає!!! Я впевнений!!! МЕНЕ НЕ ПЕРЕМОГТИ!!! - Мене не перемогти, Мене не перемогти, Мене не перемогти – перекривляв щур, повністю трясучись від збудження – Вона непереможна! Відьма непереможна! Пищав щур на всю потужність. - Їй не тіло потрібне. Їй потрібна твоя життєва сила, щоб продовжити своє життя. І повір, мені – вона цього доб'ється, як, і багато, і багато раз назад. - Але чому? - Який ти дурний – повчально заговорив щур, відкидаючи не доїдену печінку вбік. – Якщо б ти міг жити вічно, то і ти б перемагав. - Вічно жити не можна. - Повір, їй можна все, на те вона і ВІДЬМА – із заздрістю промовив щур. - Значить, я призначений ... померти? - Так, як не сумно – трясучись від задоволення пищав щур - Проти відьми ти безсилий. - Не слухай трупоїда –почув Ярок голос за своєю спиною.
Він шарахнувся і обернувся. З великої будки вийшов пес, білий, патлатий. - Ти теж тут? - Тут завжди всі переможені, а ти біжи звідси, тобі тут ще не місце і не забувай, і пам'ятай – відьма теж смертна. Убий її, і ти врятуєшся, або вона вб'є тебе і врятує себе. – Говорив собака, підтискаючи хвіст – Біжи, біжи, і чини опір, та спершу забери свою душу, волю, свій мішечок залишений в неї, біжи - поки живий, поки ще дихаєш, і вогонь горить ось тут. І лапа собаки доторкнулася до грудей хлопчика. - Біжи. Біжи. Чини опір і нагодуй мене, коли будеш у відьми. Біжи, поки живий!!! - Ще живий – додав тихо щур. Ярок побіг туди, куди показав йому пес. Побіг серед чужого лісу. - Ти наївний – проказав щур. - Може і так, зате я вірю в світле. - І за це ти вічно голодний. - Не вічно. - Як не вічно? - Хлопчик мене нагодує, і я втечу. - Як втечеш? Від відьми не втікають. - А так – помру і втечу... Він стрепенувся від холоду і вогкості. Він відчув що тоне, але як відчув, він не знав. Він просто знав, що тоне. Розплющивши широко очі, хлопчик побачив, що лежить в калюжі, в калюжі, в лісі, і дощ хльостає водою по його тілу. Ярок встав на коліна і почав молитьсь. Дощ падав з розірваних небес, батожив йому дух і душу. Холод проймав до кісток, і лише блискавки на мить освітляли темні небеса. Краплі капали з носа. - Боже допоможи... Втомлено хлопчик волочив ноги, до крові, обтерті об чагарники. Хотілося спати, хотілося до мами, хотілося жити... Сльози Вперемішку з краплями стікали на землю. Ноги хлюпали в старих кедах, вода холодна пропалювала розжареними голками йому легені, і серце тремтіло від холоду. Холод і тремтіння, тремтіння, тремтіння, тремтіння, тремтіння, холод. Холод. Три дні без їжі – це багато, три дні без сну – це вже вище за його сили. Але потрібно було йти, йти, вибратись з цього проклятого лісу. Йти... Немов робот Ярок простував між лініями старих сосен, які потроху почали відступати дубам. Крутилось в голові, тремтіли ноги, і бурчало в животі. Він падав, чіплявся за коріння. Але піднімався, повз, продовжував свій шлях – шлях жертви... Чому він? Навіщо? Адже він нічого поганого не зробив!? – плакав хлопчик. Плакав, але в душі... Адже почалась битва, битва на смерть!!! Дихати, щоб йти, йти, щоб жити, жити, щоб дихати. Боляче, важко. В рани потрапила грязь, і тепер вони почервоніли і розпухнули. Жахливо боляче, самотньо, розпухнули, боляче. Сонце схилило свою яскраву голову, і останнє волосся заіскрилось в лісових локонах зелені, і потонуло в смолі, на стовбурах старих сосен, що програли. Вітерець тихо колисав листя на деревах. В серці щось стукало, сильно, боляче. Перед його поглядом з’явилась дорога. Знайома серцю дорога. Моя дорога. Дорога, яка вела до його села, в рідне вогнище, до будинку, до мами. - Ура! – радісно кричачи , побіг Ярок по ґрунтовці. – Я вижив. На останніх силах летів по ґрунтовій дорозі хлопчик. Летів, летів, він злетів... Він опустився на землю, ноги тремтіли, в голові гуділо. - Я злетів – прошепотів Ярок – я летів, летів. Краплі поту окропили його чоло. Що з ним робиться, ким він стає, навіщо він міняється? Якщо я не хочу. Я Хочу бути самим собою, тим, ким був до того. І Ярок вже трясучись ,похнюпивши голову, прямував по дорозі, вдихаючи аромат скошеного сіна. Вдома нікого не було. Двері були відкриті, і немов язик, висіли на старих петлях. Пес подивився на хлопчика і бадьоро махнув головою, патлатою, як хмара. Це додало Яркові трохи хоробрості, і він вбіг в будинок. Будинок відьми... Порожньо, тільки порожнє повітря, сперте, просто важко дихати, не має чим дихати. Ось мішечок, його мішечок. Але може цей, а може...? скільки їх? Цілий ряд був збудований мішечками, не великими і однаковими, але де його? Який з них? Хлопчик в розгубленості почухав рукою голову. До нього прийшли і постукали в душу - тремтіння безнадія, страх, смерть, поразка. - Впусти! Впусти! – кричали вони. - Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна – звучав, як дзвін в неділі на церкві, голос трупоїда, щуря. – Тому, що ти переможний, переможний. - А так все легко виходило. Але, може, як знайти? Сюди, туди, немає, сюди, наліво, за шафу, попереду, ззаду, під столом. Піт капав. Кап, кап, кап... Ш, ш, ш, ш, ш, ш ш ш ш ш ш – шарудів страх шматками душі. Хлопчик носився, по кімнаті, щось шукаючи. І він знайшов, знайшов свиток, старий, покусаний часом, готовий розпастися на шматки, на пісок. Ярок вибіг з будинку і впав, впав на коліна перед псом. - Песику, песику, – плакав Ярок. Мама, мама, мама. Його сльози обливали морду собаці. Він терся головою об голову пса, тріпотів руками її вухо. – Допоможи, допоможи, допоможи... Пес спрямував очі на хлопчика. Вони довго дивилися один на одного. - Спасибі, - прошепотів хрипло хлопчик, і вибіг на сходи, і знову Ярок в коморі. - Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна. - Пішов ти! – закричав хлопчик на щура, Він знову шукав. Серце йому прошепотіло «шукай свиток», він знайшов, а пес підказав який його мішок. - Той, який заплаче в твоїх руках. Мішки летіли в різні боки з рук хлопчика. - Не той – проказав Ярок, кидаючи черговий мішок. - Ось це мій, - прошепотів він, побачивши, що краплі сліз виступали на тканині. - Я знайшов! - Віддай сюди – почув він дивний голос. Двоє людей увійшли до будинку, в кімнату. Горбаті, з довгими носами, покритими бородавками, виразками, та з довгим сивим волоссям. Монстри, виродки, і вони йшли до нього. - Не віддам! – прокричав хлопчик, втікаючи на кухню. За ним понеслися упирі. Він оббіг стіл, а вони за ним, він кидав в їх сторону все, що потрапляло під руки, від каструлі до вилок. Все летіло, а вони немов вовки снували по його слідах, вискаливши довгі ікла і жовті очі. Один став на дверях, а інший бігав за ним по кімнаті. Блиск близькості, безпорадності жертви палав в їх очах, слина капала з рота і стікаючи по підборіддю, падала на підлогу. - « От і все» - подумав хлопчик, загнаний в кут. Кінець, дзвеніло повітря, ура, ура, ура гарчали стіни, і скрипів паркет! І тут він пригадав, що може літати. Цікаво, а упирі? Зараз побачимо. Упир схотів схопити Ярка, що летів, за щиколотку, але один з них отримав стопою по морді. При цьому хлопчик перевернувся в повітрі, потрапивши ногою по лівому вуху монстра. Упир впав на підлогу, підминаючи під себе стіл, через вікно, як ядро з гармати, вилетів Ярок. Впавши на траву, та кілька разів перелетівши через голову. Не було більше сил, щоб летіти. Щось йому не давало летіти. - Треба бігти – подумав хлопчик і кинув в бік пса шматок хліба, а сам вибіг на вулицю. Ноги несли його самі, а за ним бігли упирі, гарчавши, як вовки. Їх довге волосся, що пожовтіло від старості, розвівалося на бігу, довгі нігті прикрашали їх пальці і сіра шерсть покривала тіло. Очі горіли, немов нічні ліхтарі. Очі його наздоганяли. Хлопчик вибіг на головну вулицю. - Мама! Мам! Мама! – лунали крики в душі. - Вона непереможна! ВІДЬМА непереможна. - Ти що? - Закричав водій старенького «запорожця» хлопчикові, що вибіг перед його машиною. - Відьма непереможна! - Відьма непереможна! - Відьма непереможна! - Дядько, скільки коштує ваша машина? - Багато синок, багато – відповів водій. - Вона непереможна! - Ти мій! Відьма непереможна! - підвезете? - Куди? Ну, сідай. Ярок сів в машину і гудячи мотором «запорожець» покотився по дорозі. - ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! ТИ мій! Мій. Мій, мій... - Скоріше можна? – дивлячись назад, запитав хлопчик. Його очі скажено рухалися, обсипавши повіки фарбою смерті. Їх наздоганяли напівлюди, підлі тварюки. - Я куплю цю машину - Відьма непереможна! - Не зрозумів? - Я купую машину – сказав Ярок. - У тебе немає стільки грошей! - Відьма непереможна! - Та заткніться! Ви, нарешті!!! – заричав хлопчик, ударяючи кулаками по голові. - Хлопчик, з тобою все гаразд? - Так, тільки дах їде, або вже поїхав, скільки? - Ну, штука, але це смішно. – Поплескувавши Ярка по плечу, промовив водій. - А я не жартую. – Серйозно відповів хлопчик. – Я розучився жартувати після Відьминого сну і її огорожі. Ось вам ваша штука. І в руках у хлопчика з’явились купюри. - Звідки це в тебе? - Краще б вам цього не знати, спокійніше спати будете. – засміявся Ярок. Враз машина стала чорною іномаркою і понеслась на шаленій швидкості. Але монстри не відставали. Вони немов голодні вовки мчали по шосе, перестрибуючи транспорт і штовхаючи в сторони зустрічні вантажівки. Люди кричали, коли на них падали перекинуті машини і будинки тряслись від вдарів мотоциклів, які в сказі кидали упирі в бік хлопчика. - Ти хто? – весь блідий немов крейда прошепотів посинілими губами водій. - Хлопчик. – Лаконічно відповів йому Ярок, кидаючи вогняну кулю в груди монстрові. - Чим більше ти чаклуєш, тим сильнішає Відьма. – Прошепотіла голова пса, що з'явилась в кабіні. Мужик закрутив кермо від переляку і врізався в машину, яку кинули ті, що біжать ззаду. Вогонь обійняв іномарку. - Спасибі, песику – прокричав, вискакуючи з машини хлопчик. Пішоходи, стояли з відкритими ротами, а упирі добігли до машини, з якою насилу вибирався мужик. - Де хлопчик? Прохрипів, мертвим голосом старший з них - Не знаю! – закричав водій, стираючи рукавом кров, яка сочилася з розбитого лоба, - і пішли ви всі на х... Він не встиг договорити, як щелепа вилетіла з рота упиря і зімкнулася на його горлі. Почувся хрускіт, і кров хлинула з шиї. Голова покотилася на зустрічну смугу прямо під колеса зустрічної Волги. Скрип і Волга врізалася в джип. Почувся жіночий крик і вогонь охопив обидві машини. - Стояти!!! – кричав мусор, що біг до них, – або стрілятиму. - Помри, прохрипів упир, прохрипіло навіть повітря між ними. Прогримів постріл. Куля потрапила в груди монстру, але як в мішок з піском і лише білий прах, немов мука полетів з рани, якщо це можна так назвати. - Дурень – почув він хриплі слова. Міліціонер так і не зміг зрозуміти, хто це вимовив – один з монстрів, або повітря. Вогняний смерч обійняв даїшника і людей, що стоять біля нього. Вони ридали, і немов солом'яні іграшки бігали по шосе, розносячи сморід м'яса, що горить, і гарь. - Пішли, - Прохрипів під вибух джипа упир іншому упирю, і немов туман на сонці, розтанули вони. - Мам, біжимо звідси! – прокричав хлопчик, увірвавшись в будинок. - Синочок, - із сльозами промовила матір. Сльози лилися з почервонілих і опухлих очей. - Синок, я так боялася, що більше тебе не побачу. - Матуся, біжимо звідси – шепотів хлопчик, узявши її обличчя в свої маленькі, і скривавлені долоні. – Біжимо, або помремо. - Що ти говориш синочок?! – пестячи його волосся, промовила матір. – Все буде добре, ось побачиш. - що з тобою мамо?!! - дивлячись на неї, прокричав Ярок – що з тобою трапилося? - Все добре, синочок. Добре, що ти прийшов, ми так нудьгували, чекали і турбувалися. - Ми? Мама, не розумію. Мама біжимо звідси, поки не прийшла відьма. Вона нас вб'є! - Навіщо? Яка відьма? Ніхто нас не вб'є. Ось зараз прийде тітка Іра зі своїми двома синами і все буде добре. - Мама! Вона ВІДЬМА!!! ВІДЬМА!!! Ти це можеш зрозуміти! – кричав хлопчик, складаючи шматки душі перед святими для нього ногами. - Вони в нас житимуть, поки йде ремонт в їх будинку. – Спокійно продовжувала говорити мама. – Тобі її не варто боятись вона любить дітей. - О, я вже випробував її любов! – засміявся Ярок – звільняючись з маминих обіймів. Хлопчик почув, як на подвір’ю загавкала маленька дворняжка і скрипнула хвіртка. До двору ввійшли. - Мама! Схаменись! – прокричав хлопчик, вискакуючи з будинку – Вона нам не тітка, вона ніхто, вона зло, вона ВІДЬМА!!! Ярок втікав через свій сад. Ноги самі несли його розірване тіло. Відьма зупинилася. Зупинися! « ти Мій». Відьма рукою зупинила упирів. - Він сам прийде до мене. Тепер в моїх руках життя його рідних – проказала відьма – Ти мій! Хлопчик здригнувся і озирнувся. Але ніхто за ним не гнався. Ярок вдихав повітря саду і злетів, злетів і полетів. Але тут огорожа почала рости, і перегородила йому шлях. Він впав на землю. Ярок відчував, як втрачає сили. - Правду говорив пес, я слабшаю, а відьма молодіє. Він розбігся і стрибнув. Огорожа впилась йому в спину сталевим дротом, обдерши шкіру до крові. Але перестрибнув! І стрімголов покотився по траві. Ярок переміг. Він відчував, що переможе і для цього не потрібно втікати. втікаючи, він втрачав сили, які вбирала в себе Відьма, і тому не хотіла його зловити, і тому пес програв... Вона хотіла його зловити. Вона хотіла його змучити, знесилити. І він сів, і почав молитьсь. - Убий відьму - пригадав Ярок слова пса – і врятуєш нас. Наступила ніч, і завивання вовків розліталося від його будинку по селу. «- І ніхто не розуміє, що це відьма, ніхто не бачить, хто вона – думав хлопчик, підходячи до будинку» Він зайшов в сарай з віткою осоки в руці. Він відчував, що це вже хтось робив до нього, що він не один. Що жертв багато. Адже відьма стара, дуже стара, він це відчував. « десь там далеко, де вітер замовкає, і час втікає назад, там, серед темряви жовтих пісків жила давним-давно жриця могутньої богині – Ізіди. Десь там, в пісках до неї приходили на уклін, приносячи хлопчика для кровної жертви. Це було давно, до правління фараона відступника, який хотів стати богом, знищивши всіх інших богів. Бог – Сонце». Згадував хлопчик напис на папірусі, вирізуючи кіл. - Кіл осики її вб'є, а хрест захистить мене. - Прив'язуючи щаблину в упоперек кола, шепотів хлопчик. - Смерть Відьмі – проказав хлопчик, єгипетські вирізуючи ножем ієрогліфи, які відобразили його слова. Звідки він знав єгипетську мову, він не знав, але знав одне – все, що захоче, він може, ось, тільки повернути все спочатку – він не може. Все спало. Спала і природа. Коли Ярок увійшов до будинку – все затріпотіло, радіючи його приходу. Він знав, що упирі вийшли в село на нічне полювання. Поволі Ярок пробирався по кімнатах, шукаючи відьму. Ось вона спить на його ліжку, а він весь в ранах, грязюці, синяках, голод, як казан бурчав і кип'ятив кислоту. Сиве волосся наполовину вже почорніло, а він став сивим немов дідусь, зморшки покидали відьму і осідали на його обличчі. - Жаба – прошепотів Ярок, і його рука змахнула увись. - НІ! – прохрипіла відьма. Але вістря встромилося глибоко в серце – ні!.. іііі! Її нігті впились в обличчя хлопчикові, і вона звалила Ярка на підлогу. Але кіл продовжував впиватись все глибше і глибше. Кров чорна, полилась з рота відьми і дрібним струмками потекла на підлогу, на хлопчика опікаючи його шкіру. Кров скапувала і пінилась на її губах; створюючи скориночку, що запеклась чорно-бурою барвою. Вона хрипіла, і зуби клацали біля його вуха. - Ні! Ти мій! Мій! Мій! Мій! – гарчала відьма, на це пішли її останні сили. Кіл увійшов по щаблину. - В ім'я Отця, Сина і Святого Духу! – перехрестив хлопчик живого трупа. - Ні – прохрипіла в істериці відьма, і її очі тріснули, як розбите дзеркало, тіло обм'якло і звалилось на підлогу, біля лежачого в переляку хлопчика. - Що ти наробив! – зашепотів в страху батько увійшовши на крик до кімнату – що ти наробив!!! Він схопив за плечі сина і сильно струсонув, а потім кинув на долівку і опустився біля трупу. - вона тебе як свого любила! – закричав чоловік – А ти! ти! Вбивця! Батько обійняв труп і заплакав. Його сльози стікали по обличчю і сивими лелеками сідали біля мертвої яку він притискав до своїх грудей. - я, я – заікаючись заговорив Ярок – вона відьма. - що ти сказав! – закричав піднімаючись на ноги батько! Він був злим і вогонь палахкотів в його суворих очах, а груди були в крові. - ти мій. –почув Ярок біля свого вуха тихий жіночий голос. Щось холодне заповзло в його душу і поволі, як тоді коли в перше він побачив відьму Ярок обернувся. Біля нього стояла відьма, лише на 50 років молодша. - А л е, - не вірячи своїм очам заговорив Ярок – я те…еб…е вбив. - подивись – промовила ласкаво відьма і ніжно торкнувшись його обличчя повернула в сторону ліжка. Там на підлозі в крові із кілком в серці лежала. Ярок не вірив, не вірив. Ноги самі підкосились і він впав на коліна. Його руки торкнулись ще теплих пальців і Ярок заплакав. Там на підлозі лежала його мама… - Навіщо ти це зробив? – прошепотів отець, обійнявши голову руками. З його грудей вирвався звіриний крик і він схопив Ярка. Хлопчик не пручався. Він зрозумів, що відьма не переможна… Батько відпустив ледь живого сина і повернувся до мертвої. Його пальці пестили закривавлене волосся а вуста цілували поїдені роботою долоні. - пішли – тихо промовила Відьма торкаючись Яркового плеча. – я перемогла і тепер ти знову мій… Сонце встало на ноги і пішло за нею, за своїм одвічним ворогом. Щоб знову народитись і щоб знову спробувати боротись, можливо колись воно і переможе. Переможе Чорну Темряву і світло запанує на цій забутій Богом землі…
Ужгород - Брно Липень - Березень 2004-2008 | 
Библиотека // Объявления