застигла стеля вічності у пам’яті залишились три стадії у відчаю мчить неминучість в імовірність напхана крізь мертвий світ що страчений довірою похмурість ранку ллє дощем каміння високих помислів, як « Замки Мінотавра» а там лиш тіні, склепи тіла і насіння і очі сховані в футляр, старенька арфа моя душа у вирі лабіринтів спеки і тиха монотонність серця в рамці скла театр піску, байдужі очі дискотеки як безпорадність перестиглого мерця у мізках поселився нишком Піночет і маже очі гострим перцем з Чілі під рискою у вироці написано: «поет» а куля не мине слабкої тіні цілі топитись в пиві, плавати в пустелі зализувати співом сірість решти вбивати поглядом і пошлість і буденність пожовклий світ реалій з себе стерти брехня немов той рай що за вікном збира пляшки горілки і труси повій ходжу по лезу привидом Гамлета, сном мій розум спить ведмедиком із мрій тепло руки що витягне з багнюки і очі що не будуть марно дорікати кохання завше не доповнено словами і слово друг - синонім слова «рятувати» свинцеві хвилі радіо стікають за тобою згорнувши націю базальтом монумента мені так соромно за діалог із німотою і течія без слів… це осінь декадента а що лишилось? Скепсис і замОк і полісмен чатує на форпості в ослячій шкірі гнИє стос думок з грошима в купі тліють білі кості релігія заплуталась у снах висячими садами серед соціуму колись її плекав звичайний страх тепер лиш не обхідна доза опію
|