Суддя місцевого суду, Микола Сергійович Радченко, блаженно простягнув ноги під робочим столом і заплющив очі.

Ще кілька хвилин і люди почнуть приходити на прийом, думав він. Одна з перших зайде ота жінка, як її звати? Забув. Вона приходить два рази на тиждень, вже кілька місяців поспіль. І не набридло ж. Справа якась там у неї не дуже серйозна. Просто не хочеться напружуватись, знаючи, що ніякого зиску не буде. Що взяти з багатодітної вдови?

Дідько! Не має жодного бажання працювати після вчорашньої зустрічі з Оленою. Вчора, після роботи, в нього був вибір: поїхати до Олени чи до Світлани. Микола Сергійович втомився, тому подався до Олени, бо Свєтка ще та штучка. Біля неї треба крутитися мов дзиґа на одній нозі.

З ранку жінка допитувалась, де він тинявся до другої ночі, не вірячи в те що він затримався на роботі.

- Мабуть і перед Богом ти будеш в`юном викручуватись. Совісті в тебе нема. – втомлено промовила жінка.

- Ми вип`ємо червоного вина і поговоримо як колеги. – спробував пожартувати Радченко.

У двері постукали. Все, почалося. Суддя прийняв робочу позу.

- Заходьте!

У кабінет увійшов не високий, широкоплечий чоловік у чорному пальто. Пів обличчя відвідувача ховалося у шикарній, доглянутій бороді.

- Доброго ранку. – привітався незнайомець.

- Доброго. Сідайте. – вказав Радченко на стілець. – Я вас слухаю.

Бородатий відвідувач прискіпливо дивився на суддю. Від чого той нервово засовався в кріслі.

- То яка у вас справа? – запитав суддя, відводячи погляд.

- Ви обіцяли налити мені червоного вина. – вимовив спокійно дивний чоловік.

- Не зрозумів. Ви хто такий? Що…

- Я, Бог. – урвав відвідувач Радченка.

Запала дзвінка тиша. Радченко повільно відхилився на спинку крісла не зводячи очей з незнайомця.

- Я все зрозумів. - нарешті промовив суддя, усміхаючись. – Моя дружина вирішила мене розіграти і прислала вас сюди. Ну, що ж…

Радченко підвівся і дістав з шафи пляшку вина та дві склянки. Усмішка не сходила з його вуст.

- Прошу. – він підсунув відвідувачу напівповну склянку.

- Ви помиляєтесь, - мовив незнайомець, зробивши ковток, - ваша дружина тут ні до чого. Адже вона не знає про двох ваших коханок. Як там їх звати? Олена та Світлана?

При згадці про коханок, Радченко похлинувся вином. Його обличчя почервоніло від напруження.

- Три дні тому, ти, за купу грошей, прийняв незаконне рішення, на підставі якого, один відомий олігарх забрав у власників завод. Цього твоя дружина не знала. Мені продовжувати далі, список твоїх подвигів, про які знаєш тільки ти і я?

- Що… - Радченко відкашлявся. – Що ви хочете?

Той хто назвався Богом, знову подивися на суддю, зазираючи в самі глибини його душі.

- Я прийшов забрати те, що належить мені. Твоє життя. Яке ти так по дурному прожив.

- Ні. - замахав руками суддя. – Неймовірно. Це відбувається не насправді. Але чому я? Ні. Мій час ще не настав.

- Час? – усміхнувся Бог. – Ти прожив більше п`ятидесяти років. І що в результаті? Жінку ти зраджуєш, твої діти тебе ненавидять, береш хабарі, виносячи несправедливі рішення. Дерево, яке доброго плоду не приносить, зрубують і кидають в огонь. Чув такі слова? Назви хоча б одну причину, щоб тобі жити далі.

Радченко обіперся ліктями на стіл і обхопив голову руками. Кілька хвилин ніхто не промовив жодного слова.

- Такої причини нема. – буркнув суддя. – І як ти мене… Як я помру?

- Уяви собі, що в мене є вимикач з твоїм ім`ям. – промовив Бог. – Я просто

натисну кнопку і все. Боляче не буде.

Радченко раптом вискочив з крісла і заходив по кабінету.

- Але ж повинна бути якась альтернатива! Другий шанс. Ти повинен дати мені ще одну спробу!

- Я тобі нічого не винен. Я, Бог, і роблю тільки те, що хочу я!

Суддя затих. Він опустив голову і згорбився.

- Пробач. Дай мені можливість все виправити. Будь ласка.

Зробивши ковток вина, Бог замислився. Радченко з надією в очах дивися на нього.

- Гаразд. Я дам тобі можливість почати все з чистого аркуша. Але ти повинен виконати мої умови: ніяких поза шлюбних стосунків, ти налагодиш відносини у своїй сім`ї. Судити будеш по закону, чесно і справедливо. Коротше кажучи, роби добро.

- Я все зроблю. Клянуся. – кивав головою Радченко.

- Остання умова. До тебе ходить багатодітна вдова. Допоможи їй. Це важливо.

- Сьогодні ж займуся її питанням.

- Домовились. Мені вже час. Ще багато справ. – Бог попрямував до дверей.

- Я думав ти зникнеш. Або вилетиш через вікно чи стелю. А ти виходиш у двері?!

- Такі фокуси я роблю для невіруючих. Через двері зручніше. – усміхнувся Бог. – І ще одне. Кинь курити. А то знаєш?: Рак легенів, туберкульоз. Воно тобі треба?

Радченко швидко викинув сигарету, яку збирався закурити у сміттєве відро. За нею полетіла повна пачка та запальничка.

Бог вийшов у коридор. Під дверима чекала жінка з втомленим виразом обличчя. Поруч сидів хлопчик років п`яти.

- Заходьте. Я думаю, суддя сьогодні зможе допомогти вам. – усміхнувся Бог до жінки.

Вона здивовано подивилася на нього.

Бог вийшов з будівлі суду. Завернув за ріг. Пройшов кілька метрів і сів у припарковану, блискучу іномарку. За кермом була немолода жінка. Бог зняв накладну бороду, склав її в поліетиленовий пакет та сховав у кишеню пальто.

- Як все пройшло? – запитала жінка.

- Хоча ваш чоловік суддя, але такий довірливий… Просто жах.

Жінка передала удаваному богу конверт.

- Ваш гонорар, пане Кириленко. Тут за розслідування. А також премія за сьогоднішню виставу.

- Премія, це добре. – промовив Кириленко, перераховуючи гроші. – Знаєте, що я думаю, пані Радченко? Ваш чоловік зміниться, але не надовго. Щоб він став іншим, до нього має прийти справжній Бог. Якщо, звісно, Він існує.

- Мене не цікавлять ваші філософські роздуми. – холодно промовила дружина судді. – Я вас більше не затримую.

Автівка зірвалася з місця, залишивши самотнього Кириленка стояти на тротуарі. Повз нього пройшла жінка з п`ятирічним хлопчиком. Вони усміхалися, весело розмовляючи. Жінка подивилася на Кириленка. Він махнув їй рукою. Жінка лише усміхнулася і пішла далі. Але потім озирнулася, ніби про щось здогадуючись. Кириленко звів очі до сірого неба, яке готове було розродитися осіннім дощем.

- Сподіваюсь, Ти зарахуєш мені цю добру справу? Як колега колезі. – мовив Кириленко.

Та відповіді з небес не було. Лише вітер гойдав верхівки дерев.