Поль Верлен

«ПОСВЯЩЕНЬЕ»

«Ты знаешь, мудрецы с издавних пор мечтали

(Хотя задача их разрешена едва ли)

На языке небес прочесть судьбу людей

И связь у каждого найти с звездой своей,

Насмешки злобные в ответ им раздавались,

Хоть часто те смешны бывали, кто смеялись!..

Но тайна страшная пленила разум мой,

Я знаю, кто рожден под вещею звездой

Сатурна желтого, столь чтимого волхвами,

Тому Судьба грозит несчетными скорбями:

Смутится дух его тревожною мечтой,

Бессильный разум в нем замолкнет пред судьбой,

И ядовитою, горячею волною

Польется кровь его кипящею струею;

Тоскуя, отлетит на небо Идеал,

И повелит Судьба, чтоб вечно он страдал,

Чтоб даже умер он, терзаясь бесконечно

(Ведь можно допустить, что здесь ничто не вечно),

Тому влияньем чар от века предрекла,

Увы, всю жизнь Судьба, безжалостна и зла»

Вечір, сніг падає із подертих хмар. Сніжинки кружляють і танцюють на темно чорному небі. Десь там високо поміж шматочками буденності спить блідолиций місяць.

Вітер збирав в холодні обійми крихітні сніжинки і закидував у

шибки сірих будинків.

Мороз заплітав природі коси прикрашаючи

її вуха довгими сосульками.

Вулицями бігали діти і гавкали прив’язані пси. Не тому що були злі, а просто вони теж бажали свободи, холодної, без їди та води, але свободи, щоб на крилах своїх летіти поміж островами буденності.

Та їх ніхто ні куди не пускав….

«как хлопья инея как снежные морозы

Пленительны твои безжалостные грезы»??

Сиджу в темному кріслі, закинувши ліву ногу за праву з якої впала капця на підлогу. В руці тримаю не допите біле вино і дивлюсь, як вогонь з’їдає вогкі березові дрова.

Один за одним, квадрат за квадратом із проїденого світу забігає перед очима, а там вир спогадів, відчуттів, відчаю, егоїзму… вони викидають снопики іскор таких червоно брунатних і коротко вічних…

Чому тепер і чому, ЧОМУ?

Та я не хочу – засміявся хлопчик на старій вербі.

Чому? – репетував мій брат – ми на раді старійшин обрали тебе своїм фараоном.

Мені це приємно чути – почав відгрібатись верболіз. – але я хочу і на далі залишатись вільним воїном…

Як це було давно. Дійсно я так і залишився вільним птахом із обрізаними крилами і хвостом.

Місяць виліз через темні хмари і сріблястим світилом впав на моє подвір’я де в кутку росла стара верба яка своїми грішними гілками

торкалась до грішної землі…

Хто я? ніхто…

Вітамін 21 століття, без якоїсь емульсії та «хімії». Просто химера яка з’явилась на границі ілюзій. Пам’ятай, що пам’ятати?

Я нічого вже не пам’ятаю. Просто не маю бажання пам’ятати, а може я чиясь видумка?????

Сиджу і думаю про минулі часи, про молодість...

як все промайнуло з надзвуковою швидкістю. Спомини, лише спомини, не мов сліди інею на померзлій траві, залишились у мене в душі...

був час коли я бажав досягти чогось у цьому житті. Та вийшло, як завжди проґавив той момент, а потім збагнув, що навіщо це мені. Дивно коли світ переламується навпіл і випадає через сито дробом 16. та потім звикаєш до цього головне самому не переламатися. Як давно я не бачив своїх рідних. Хочу в гори але стримують ті ж самі спомини. Вони приходять у чорній сутані, сідають біля мене і мовчать. Просто мовчать і це мовчання обпікає мене своїм холодом. А потім стає тихо, так тихо що ти чуєш як бігають аборигени на континенті, ти чуєш їх стукіт зубів, якими вони вгризаються в м'ясо, не твоє, ти далеко, ти сидиш і все, пливе перед твоїми очима дивним стриптизом від Дені Мур… а знаєш… зависає в повітрі, як і попередні запитання, слова, вони звисають з вікон, дверей, очей, думок… закрити повіки і рахувати слоненят…

дитинство, іронія… мого життя, в тому, що я не знаю як я жив, для чого і для кого… знаєш це ніби сповідь німоті, наче ти сидиш в сповідальні і викладаєш свої думки, і ти знаєш, що тебе при цьому не переб’ють, недотепним висловом, чи рухом, а навіть не засудять, ідеальна сповідь, але так не буває, за все потрібно платити – за думки, за слова, вказані і не вказані, за образи і мрії, за… щастя і любов… за все…

Знаєш таке відчуття, як порожнечі, слабкості, відчуваєш, що немає енергії для боротьби, просто хочеш закрити очі, і потонути в омріяних тенетах пісочних замків, лиш бігати, НІ ЛЕЖАТИ, і думати, що ти біжиш, а сам у траві ізумрудній, як кістки русалок відполіровані солоною водою, спати, і мріяти, як мале дитя, а хтось спитає: що робиш?

А ти не почуєш. Немає сил боротися за кожен ковток скрапленого повітря і шматки зубожілої, уявної свободи. У мене немає сил, щоб встати, підвести своє не порокам зношене тіло, і викинути його за вікно голодним сусідам, які так, і чекають свіжі помиї твого життя, щоб упитись, і упасти п’яними у базарні оргії. Іронічно, але я не маю сил, як не парадоксально звучить – жити, просто жити, я відчуваю, як моє тіло моль за молем розчиняється в мільярдах задушеного сьогодення.

За вікном, пропливають картинки із життя чужих не моїх думок, і виразів, я жив чужими життями, думав чужими думками, дихав чужими легенями, цілував не своїми вустами, і любив не своїм серцем. Допомагав прожити іншим, а сам так, і не жив, боячись, що не зможу прожити власне життя, але я, і не замітив, я його роздав, залишив собі крихту самотності, і жалю.

Прожив… так і не живши, хоча прочитавши мій щоденник, хтось вкаже « і він не жив?». Смішно, але насправді, не річ втому чи круто ти живеш чи наче сомнамбула, а те з ким ти живеш, і якщо ти живеш для себе, заради себе, і навіть якщо при цьому ти допомагаєш іншим жити то це тю-тю, а от якщо ти живеш просто, просто живеш, і радуєшся цьому то це тю! –Тю!

Зламався, впав на коліна, як Самсон, виявилося, що порожнечі у мене більше ніж повноти, і цю порожнечу самотності я так, і не зумів заповнити.

Я постарів на декілька тисячоліть, як не на більше, так, і хочеться розірвати очі, і випустити на волю стаю гірких сльозин, плакати, і нігтями драпати спотілі вікна за вікном.

А так все добре, не має сил, щоб здатися, і не має сил, щоб жити. Іронія нашого клітчастого сьогодення. Чи краще це назвати сліпотою, не вірою. Ми кажемо: « ми порожні, навіщо ми живемо?».

А дійсно для чого ми живемо на цьому світі? Можливо для того аби плодитись, спуститись на рівень тварин, приматів від яких буцімто ми походимо. Хіба я подібний до мавпи? ТАК! Якщо підійти до дзеркала і подивитись у вічі то скоріше не мавпу а сатану можна побачити. Дивно, ми були створені на подобу Божу, які духовні тези, але філософія сьогодення спрощується, до мастурбації, та педерастії.

О так! Так. Як не дивно, але хто ми? Ні ми не примати, навіщо так ображати тварин, вони цього не заслуговують. Ми навіть на тварин не потягнемо.

Але я вже старий щоб змінювати цей світ. Я не пророк, і не Нострадамус! Нічого не буду фантазувати. Не хочу. Не хочу!

Золотими хмарами, опадає небо на далекий горизонт. Червоніють краєвиди, вони немов мідяки, що колись були золотими дукатами, що викинув Юда на підлогу в храмі…

Вони стали червоні від Христової крові, від наших хтивих поглядів, від старості. Виникає бажання все кинути, огорнути в непрочитану газету, і дати комусь почитати.

Смішно.

Життя занадто складне щоб я міг його зрозуміти, а чи потрібно це? Ми бігаємо, боремось шукаючи істину, відповіді на вічні питання, забуваючи жити. Біжиш немов Форрест Гамп, біжиш, біжиш. Через деякий час, ти бачиш що світ біжить разом стобою і ти вже не сам! Тепер ти ПРОРОК! Як Лютер, Декарт, Дарвін, Маркс.

Дивно. В тебе ніколи не виникало бажання стати пророком? Біжиш, біжи, але коли ти вже прибіг, знайшов нарешті Прометея і він дав тобі в руки вогонь, який ти так прагнув знайти, а ти вже старий і немічний, сідаєш біля його ніг і ховаєш своє обличчя в пожовтілі як старі манускрипти долоні і плачеш, а вогонь падає в грязюку і затухає…

Приходить смерть і сідає біля тебе. Її золотисті шати світяться немов золоті монети, а довгі чорні коси підтримує саме небо. Ти чуєш її спів, він зачаровує, а потім вона запитує тебе чи жив ти? Чи відчув кохання, чи бачив перші кроки твого сина, чи чув ти як впереше промовила твоя донька – МАМА. Чи бачив ти світ? Чи бачив ти ті істини які шукав? На які прагнув віднайти відповідь.

Ти запитував що таке життя? І Прометей відповів, але чи ти жив? Ти запитував що таке істинне кохання і Прометей відповів. Та чи ти знаєш самк першого поцілунку, ніжного як роса, солодко як свіже молоко від корови що паслась на висоті 2000 метрів над рівнем моря. Ти питав що таке вічність, та чи ти бачив ту велич природи, що є вічна? Чи ти жив, кохав, чи ти брав участь в зйомках свого життя? Чи просто сидів і переглядав на ноотбуку готове кіно і то скорочено до 23мв, і чорно біле…

Ти плачеш бо маєш відповіді та немає кому їх давати, люди там, а ти тут…

Ми витрачаємо час на те щоб битись головою об свинцеву стіну, а часу на те щоб відкрити двері і вийти подихати свіжим повітрям в сад не маємо…як на все інше…

Але я вже не той, що колись. Я вже не читаю лекції і навіщо, що я маю? Десять хвилин життя і міліон годин лекцій які я прочитав. Екскурсовод який ніколи сам не був туристом…

Зламався, впав на коліна, як Самсон, виявилося, що порожнечі у мене більше ніж повноти, і цю порожнечу самотності я так, і не зумів заповнити.

Дивно чому я це говорю, коли стоїш біля дверей по той бік коридору, то починається паніка. Хоча хто знає що там, а може там нічого і не має, але не вірю в те, що я лише тіло, що нічого потім немає, бо не хочу я простот так зникнути! Не хочу, можливо це страх, страх смерті, але краще боятись і вірити в Рай чи пекло, ніж боятись що вічності не існує.

Слабість і спогади, ось що реальне. Я шукав істини, я бігав немов білка в колесі крутячи не своє колесо…

А я не знаю чи ще жива моя МАМА чи ні, правда я люблячий син?!