Розділ 1.

- пан помер, помер бог пан.

Пила своїми не рівностями вгризалась в м’яке тіло вільхи яка плакала чорними шишками. Її холодне тіло вилітало дрібними ошурками на білий сніг, а сік стікав по корі липким дріб’язком.

Дерево похитувало головою і в безвиході ламало сірі гілки. Немов передвісник смерті пролетів чорний птах і дерево гепнулось в промерзлий сніг. Бах! І все гіганта немає.

Як легко знищити велетня, зруйнувати складне…

Стук, стук, стук. Сокира обрубує товсті руки, вони падають в сире повітря…

Просто стовбур і біля нього обрізки з рук – Бог помер! Помер…

І знову пила в’їдається в мертве тіло. Разом із батьком поскладували колоди на великі сани і попливли у глибокому снігові додому. Мороз по розкидував по снігові дивовижні пір’їни тоненьким шаром, вони виблискували під променями сонця і ніжно плакали коли корси наших саней налізали на них. Пір’їни розчавлювались, розпадались на менш досконале, красивіше, ми з простили красоту до шматочків білого снігу. Я немов старий індієць осідлав свого зимового катафалка, який нам мав допомоги прожити іще один день.

Дивно ми смертю інших продовжуємо своє буття, смерть породжує життя, чи можливо саме життя і створює смерть? Можливо смерть і життя одне цілого – буття в широку слові значення, дві протилежні речі одного пристрою … людини…

Зима розчинялась грудочками білого мармеладу на весняному тілі. Пахло підсніжниками та весняним дощами, в синьому небі літали чорні клапті подертих зимою граків та галок. Шпаки немов чорні месники інквізиції погойдуючись діловито виглядали на землі шкідників. Весна.

Все стікало каламутними потічками змиваючи відчуття холоду в придорожню канаву. В придорожнє життя п’яної людини, що тихо продовжувала жити в раю…

Ми сиділи тихим весняним вечором і бабка читала нам казки про драконів, хоробрих принців і принцес які від них завжди втікали до злих персонажів, а розумні принци йшли їх визволяти від полону. Деколи нам вдавалось підлеститись до бабки і вона нам розказувала тоді про голодомор…

Про жахливі часи війни…

Після отих

оповідань нам снились залізні дракони і смерть яка стареньким дідусем повзла по землі поглинаючи людські життя, що чорними нарцисами проростали на їхніх тілах.

Подеколи бабця прохапувалась у вісні із словами –Тату!, тату!

Все зруйновано і лише стара церква залишилась стояти. Хоча вона на той час вже не була церквою. А складом для колгоспної техніки та все одно чомусь залишилась немов великий хрест на кладовищі стертих війною будинках.

Люди як ті

мурахи повзали по руїнах вишукуючи сліди залишків їжі. Вони в подірявлених сорочках і тілах стояли і дивились на своє село. Що тепер воно? Що? Та ніхто не міг їх приголубити і заспокоїти. Боротьба, помста, біль, жадоба – це для них вже були пусті слова. Вони самі були пусткою, пусткою , пууууууууууууусткою…….

Вони нічого не прагнули, і нічого не просили. Життя для них перейшло в простір розбитих дзеркал де лише шматочки холоду, людського холоду!!!!!! Танцювали танго на краю прірви…

«- Я кладбище, чей сон луна давно забыла»???

- Тату! Тату!! – кричала поливаючи землю сльозами маленька дівчинка.

Вона бігла за посивілим чоловіком який від горя зігнувся аж до колін по частинкам битої цегли. Він гриз шматочок якогось пліснявого хліба.

Тату дай хліба!!!

Дівчинка не в силі

більше

бігти

впала

на

червону

руїну

. Старі очі дивились на сіру постань близької людини, останньої близької людини. Сльози текли по брудному обличчі і дівчинка маленькими кулачками розтирала їх, розтирала їх, розтирала їх…вона благала, просила…

Кров із колін потекла на землю і ніжно огорнула тіло дівчинки. Вона своїм теплом хотіла зігріти хоча б трошки мале дитинча…

Тато зупинився і в деяку мить на його очі налетіли дитячі сльози. Та хитнувши головою в бік знову побіг.

Він біг, біг, біг, поки не відчув, що маленькій дівчинці його не на здогнати. Сів , притулився спиною до зруйнованої пічки і плачучи почав вгризатись зубами в дитяче, плісняве тіло.

Він пам’ятає як фашисти

видирали йому зуби і потім в ясно забивали цвяхи…пам’ятає а перед очима маленьке тіло.

Слова не хочуть вилітати із рота і лише краплинами рубіна спадають на долівку…

Тату…

До нього долізла з пораненими ногами дівчинка. Він сидів і дивився в простір, а хліб лежав біля нього. Дівчинка вилізла таткові на коліна і скрутилась калачиком. Вона знайшла свого ТАТКА. Знайшла. Вона вже не плакала, вона заснула…

До нас часто приходив бабчин брат. Ми його дуже любили. Прийде такий старенький і сідий сяде на поріг і пригощає нас цукерками. У нього не було дітей і жив він самотнім на краю села. Дядько дуже любив сад і ми теж. Заліземо на його вишні і наче ті горобці ласуємо смачними плодами. А персики жовто гарячі, смакота!!!

Старі бабки розказують,

що в дядька була дочка та вона його чомусь не послухалась і він кинув в неї сокирою.

Дівчинка не відступилась і лезо глибоко влізло в голову відрубавши праве око разом із вухом.

Дядька тоді тягали по різних закладах і десь

через рік зовсім за нього забули…

Степанович після цього перестав бути схожий сам на себе, почав ходити до церкви, на могилі дочки поставив великий бетонний пам’ятник. Кожного вечору він приходив на кладовище, ставав на коліна і довго молився, молився, молився, а потім плакав…

Бабка розказувала, що дядько коли ще був малим то розстрілював радянських полонених. Поки він міг вбивати він жив. Німці сміялися дивлячись як він нажимав на курок.

Але я любив Степановича, незалежно від того що він колись робив, зробив, жив, я його любив таким яким він є тепер. У нього були такі лагідні сині очі.

Він багато чого навчив мене. Саме він вперше розказав про Ісуса і Бога. Він був дуже добрий і я не вірив, що він міг вбити свою дочку.

Моя старша сестра поїхала вчитись. Що вона там вчилась я не знаю.

Одного вечора я і брат грались в кімнаті.

Я був бобром, а він качкодзьобом. Ми сміялися і плавали по підлозі.

- А Віталія ким буде? – спитав мене брат. Так звали мою сестру що поїхала вчитись.

- А вона не є наша. – відповів я братові.

- А ну поть сюди! – голосно покликав мене батько.

Я підійшов і він боляче вдарив мене по обличчю. Було не стільки боляче як не зрозуміло за що? Я це ніколи не забуду, і коли він буде помирати до я не прийду до нього і не поцілую його. Я буду пам’ятати цей удар до смерті. Не думаю що я буду присутній на його похороні. Я втік в сад і виліз на стару вербу. Виліз високо як тільки міг. Я хотів долізти до неба, та закінчились гілки. Завтра піду в ліс і знайду найвище дерево і долізу хоча б до хмар. Сиджу в кошику, що я із братом сплили в самій гущі гілок і дивлюсь на зірки. Вони так високо і такі холодні. За що вони подобаються людям? За що? я не плакав, не було за що. Він не є настільки сильний щоб заставити мене плакати навіть як би і помер то я б не заплакав. Мені було важко. Чому мене треба бити і при тому, що я вказав правду. Ми грались і якщо її не було біля нас то як вона може бути наша?

Телячі ніжності.

Під вербу прийшла моя сестра і брат.

Наша сім’я була велика: двоє дочок і двоє синів.

В той час було модно заводити багато дітей не думаючи про їх майбутнє. А навіщо думати? Виростуть і самі за себе подумають.

Вони принесли мені тістечка, що спекла Мама. Та я ходів щоб прийшла мама. Та вона не прийшла.

Я прокинувся рано вранці коли сонце лише починало прокидатись. Його ніжно-жовте проміння пройшлося по моєму сонному обличчю.

Та що ж дитинство на те воно і дитинство. Бабчин батько спати не міг лягти без того щоб не побити дітей.

Це мабуть один із проявів батьківської любові.

Так треба…

Одвічні сторінки не прочитаних шкільних творів. Казок, байок та переказів.

«Давным-давно, в королевстве, называемом Делейн, жил король, и было у него два сына. Делейн был очень древним королевством, и там правили сотни королей, а может, и тысячи; самых ранних из них не могли припомнить даже историки.»

THE EYES OF THE DRAGON

Стівен Кінг.

«Тихий вечір прийшов до нас торкнувшись ніжною прохолодою обличчя. Давид не міг заснути, щось не давало йому спокою, чи то думки про те як йдуть справи на далекому фронті, чи просто…

Важко роздумуючи він піднявся на дах своєї царської палати. Він ходив і думав про вічність, про життя, кого поставити після себе на престол. Він гублявся в думках, він так багато бажав зробити за своє життя, якщо буде звісно на те Божа воля…

Перед його поглядом розкинулось Боже місто. Велич та розкіш панувала в оливковому краї, де дітлахи бігали по вулицях, а сонце пробите мечем падало в гарячі, жовті піски. Вітер шептав товстими губами, і перебирав пальцями його волосся. Він слухав вітер, він слухав пустельний голос, який розповідав про казкові сади Едему. Рожева кров розтікалась по небові, поміж свинцевих хмар, фарбуючи постаті людей в бронзовий колір. Душно. Повітря наповнене піском та миртовими ароматами підлітав на дах жовтими трояндами, сідав біля ніг Давидових і починав грати на маленькій сопілці, дивні мелодії, яки обнімали тіло великими синіми крилами і підносили високо в небо поміж багряні хмари, над зеленими лиманами та пістрявими занавісками на базарній площі.

Час висипався з пісочних часів. Висипався, висипався…

Підійшовши до південної сторони Давид побачив молодицю, яка купалась в подвір’ї свого будинку бід старою оливкою, що своїми гілками вилазила на вулицю, через високий паркан. Вона вельми була принадна – широкі стегна, погойдувались в такт із золотистими персами, що вже налились соком. Зірви оті плоди, вони дозріли. Давид закрив очі, але не пройшло й хвилини як знову їх відкрив, занадто красивою була ота молодиця. Не гоже це. Думав Давид. Та її тіло було таке п’янке, як його найсолодші вина. Він відчув потяг, який ще ніколи не відчував.

Хто та молодиця? Хто? Потрібно буде завтра взнати. Молодиця вдяглась і зайшла в будинок, а Давид продовжував дивитись на її подвір’я. Зорі з’явились на чорному небові, і стало холодно на дахові, вкутавшись в багряницю, Давид стояв і думав.

Не вже він закохався, не вже, він знайшов нарешті, оту єдину, яку так довго шукав? Провидіння, чи ні?

Що спонукало його піднятись на дах якраз тоді коли ота загадкова молодиця купалась?

Закінчилась ніч, і наступив день, сухий вітер, залітав через вікна в палату і приносив із собою, жовтий пісок, та неймовірну, спеку. Давид сидів в себе в платі і думав про вчорашнє видіння, її тіло якраз в таку спеку принесло б йому трохи прохолоди.

До нього приходили вельможі та не міг вирішити він ніяке питання.

- що стобою о мій цар?

- не знаю Раіб, ніби в голові все перемішалось, не можу думати.

- можливо вам потрібно відпочити? Набратись сил

- як там наше військо?

- Йоаб майже дійшов до Рааба. Найбільшого амоннійського міста.

- це добре, кожна перемога підносить нашого Бога над невірними і надає сили нашій державі.

- це так, істину говориш о мій царю, дозволь тепер мені відлучитись?

- йди мій вірний друже, йди і прикрий за собою двері, бо цей пісок, що приносить вітер засипає мої килими і моє тіло…

Образи, вимисли та мрії ятрили душу його, а пісок тонким шаром засипав все навколо, навіть самого Давида. Він задзвонив в маленький срібний дзвоник і в палату ввійшли слуги.

І наказав він слугам щоб взнали хто живе в домі, де в подвір’ю росте велика маслина, що своїми гілками перелізає через паркан на дорогу, і не дає людям нормально пройти, а дітлахам робить в день прохолоду своєю тінню.

Слуги прийшли і розповіли, що в тому домі живе чарівна молодиця ( про те що вона була чарівна Давид і сам з нам), на ймення Бетсаба, що була дочкою старого Елїяма, а жінкою Гетійця Урії – Давидового воїна.

І зажурився Давид, задумався…

Тепер він знав хто викрав його спокій, хто запалив вогонь його світильника, а що далі?

Взяти її, полонити, а чи ляже вона з ним? Чи ляже? Бо не тіло лише жадаю, а і її душу!

Її!

Кидаю чашу вина в стіну, велика червона пляма розтікається по стіні! Кричу від досади і перекидую бенкетний стіл.

Заморські фрукти, та виноград падають на підлогу. Ягоди, наповнені соком немов рожеві перли розбіглись по палаті. Вони тріскались перетворюючись на просту калюжу фарби під царськими ногами! Що мені робити!

Дивно. Це все вітер який зачарував мене. Він заплутав мої думки. Викинув мене на ті жовті піски, голим лежати під спекотнім сонцем, щоб грифи шматували своїми кігтями його тіло.

Поливаючи землю червоною кров’ю. Візьму до рук я свого меча і виріжу я всіх. Всіх отих хто не дає мені жити на цьому світові. Кров’ю напою я землю, і каміння пофарбую в червоний колір.

Ні! Що це на мене прийшло! Я ж не молодик! В мене багато наложниць і ще більше жінок! Заспокойся.

Ні!

Беру в руки бронзовий меч і б’ю ним по стінах, по килимах, трощачи і розбиваючи все в кімнаті!

Вб’ю!

А пісок і далі сипався часом на підлогу.

Все виріжу! Цей проклятий пісок затуманив мені розум, не відаю що творю, але творю…»

Розділ 2.

«Ты первый раз целуешь грязь

Зависая на ветру

Ты готовишься упасть

Набирая высоту за высотою высоту.»

Агата Кристи - Грязь.

Дивно коли світ переламується і висипається через сито дробом номер 16. увертюри, завертюри. Кінець

Дивишся на світ зачарованими оченятами, перебираєш кожну зернину, тримаєш в руках немов самоцвіти, топази і дивишся як сонячні промені переламуються, змінюють барву на гранях сьогодення, виблискують горошини світа в твоїх малих руках, і ти навіть не задумовуєшся чому вони потім перестають виблискувати, манити тебе своїми барвами, чому вони мутніють, втрачають дорогоцінність? Чому?

Так протікало наше життя . ми дорослішали і відлітали все далі і далі брат лишив собі довгі патла і Велику срібну сережку вставив собі в ліве вухо. Бабчин брат купив йому чорні кожані штани. Ото було свято. ми тоді забігли в сусіднє село і сіли біля церкви я просив гроші, а брат теліпався в судомах на землі.

ХТОСЬ КИДАВ ГРОШІ , А хтось посилав нас до ХУАНА. Та нам було пофік нам потрібні були гроші і ми їх назбирали. Тоді ми на старому кладовищі напились до чортиків самою дешевою горілкою (самогон).

Ранком ми уже стояли в кутку. Нас наказали за те що не прийшли вчасно додому.

Навіщо вони наказують нас? Вони думають, що тим самим нас виправлять? Це так само наївно як в пустому конверті шукати стару листівку, чи світлину.

Ставиш на сковорідку стару платівку і чекаєш поки із неї не вилетить пташка.

сир!!!

та лише плавлена пластмаса і тоді на тебе нападає апатія і ти уявляєш себе шматочком пластиліну не вдало зліпленого в людину. Ти розбиваєш своє серце із фаянсу і розливаєш на підлогу оливкову олію. Береш в руки старе, тупе лезо для гоління і проводиш ним лінію по венах на зап’ястку. Ти чуєш як лезо із скрипотом шкрябає шкіру, шкрябає, як Шкіра стає рожевою і видно маленькі порізи немов хтось червоним чорнилом провів пунктирну лінію. Ти починаєш відчувати біль, життя, таким, яким воно є насправді – біль. Лезо прогинається по довжині і вібрує, ти сильніше вдавлюєш його в тіло, в шкіру в себе. За третім разом відкриваються вени і темно матова рідина у вигляді твоєї крові витікає із порізів кривими лініями життя і смерті. Ти продовжуєш шматувати своє тіло, кров тече, стікає і параоксамитними смолами покриває дешевий лінолеум. Ти бачив як вікна стікають тобі в долоні силікатним клеєм і запах печеного оселедцю із газовки, де грає твоя улюблена платівка. вона дихає словами Висоцького:

« Сыт я по горло, до подборотка –

Даже от песен стал уставать, -

Лечь бы на дно, как подводная лодка,

Чтоб не могли запеленговать!»????????

Спів тебе заколисую, і ти впадаєш в солодку меланхолію, де нема болі, ти відчуваєш, як тепло пробігає по руці і через порізи вилітає білими голубками із червоними цяточками на грудях в небо, ти намагаєшся їх зловити руками, кружляєш разом з ними в небі поміж хмар, високо, високо і губами цілуєш смерть. Її губи найсолодші на світі це немов хурма в медові. Смакота і ніжність піднімають твоє тіло на руки і несуть в королівство Оз, а голубки співають тобі пісні…

А просто потрібно так зробити, щоб нам було краще вдома чим на цвинтарі. Щоб ми тяглись до живих, а не до мертвих.

- Здоров – почухав мене по голові дядя Саша.

Він досить часто приходив до нас в гості. Останнім часом він дуже сильно посварився із своєю старенькою мамою.

Він сів за стіл і заговорив із батьком за роботу.

- цього літка я їду відпочивати в Туреччину.

- як? А гроші? – спитала його моя мама.

- а що гроші? Вони то є, а то їх не має, а здоров’я потрібно берегти.

- Щира правда.

- А що ваші хлопці стоять в кутку?

- Як ранком вчора пішли з дому та лише сьогодні ранком прийшли.

- Та вони у вас досить великі. Дорослі привикли дітей рахувати за приватну власність. А вони такі ж саме люди як і ми, менші , але може і розумніші за нас. Дорослі рахуються лише із собі подібними. Дорослі не просять дозволу, щоб піти у хлів і заховати водку, а потім стихаря напитись. Хіба дорослі просять дозволу піти в бар? Хіба не потрібно і в дітей спитати дозволу? Навіщо!! Дитина це теж саме що і авто. Дорога іграшка на яку через певний час на срати. – синку можна я розкричусь на бабку? Ні ви навіть і не подумали запитати.

Розділ 3.

На дворі було тепло. Люди порались на нивах і в садах. Садили картоплю, буряки, квасоля. Теплий весняний вітер розвівав кучері деревам. Верба цвіла кидаючи жовті перли на землю,

а

стара

жінка

йшла.

Вона

думала,

що

знайде

маленького

Сашика

Років…

,

а знайшла…

що знайшла? але якщо поле не прибирати, та не поливати, то і врожаю не буде, але ми так часто забуваємо про догляд своїх полів, що заростають вони бур’янами і старими, чужими речами перетворюючись на великий мусорник, наш мусорник. Що шукаєш о людино? Себе шукаю, о мій пан, та подивись в дзеркало і побачиш, дякую мій пан, та я сліпий…

????????????????????

Синички щеботіли і об’їдали сало яке на вишню почепив дядя Саша.

- так ще трохи – говорив батько вдаряючи по свіжо вбитому колові який колись був буком.

Він під важким ударом просувався, впивався своїм загостреним тілом в розіпрілу землю.

- Отак – притупуючи ногами біля кола говорив батько. – кулько ще там лишилось?

Ще трохи – промовив дядя Саша.

Трохи зусиль і ми вб’ємо цвях в груди матері землі яка нас породила, о давайте разом кричати аллилуя, та молитись Богу після того як вб’ємо своїх рідних загостреним сьогоденням…

«Бетсаба, Бетсаба, Бетсаба! Ні! Покиньте мене злі демони аваддона! Покиньте! Хоча, що таке демони? обнімаю руками голову, вином заливаю душу, та не п’яніє вона.

Думки, думки, думки. Зустрілись думки із Бетсабою в голові Давидовій і почався апокаліпсис. Думки про Бетсабу одягались в дорогі персидські шати і приходили єгипетським жрицями ізіди, сідали біля його ніг пестили його тіло, лоскотали своїми язиками, торкались його губ своїми принадами, та цілували його принади, і були ті поцілунки вельми приємні та душа ридала, наповнюючись кров’ю, та жадобою!

Думки, образи! Вони не давали спокою Давиду. Він пив вино та не було воно п’янке, він їв плоди, та не були солодкими вони, він слухав музику, та не приносила вона йому насолоди, він спав та сон не приходив до нього.

Лише видіння про неї! Лише грішні образи голим станом катували його свідомість. Слуги принесли страву, та посеред зелені лежали її соковиті перси, свіжо зрізані, з них ще не пропала рожева барва та смугастий відтінок. Руками взяв оті перси, що стікали кров’ю і кинув їх у вогонь! Геть Сатана! Геть від мене!

Він наливав вино в чашу та лише джерельна вода те купалась вона Текла до келиху. Він йде до опочивальні і відчуває на простирадлах її запах. Він пестить килим, так ніби то була жінка. А відкриє очі – марева немає, і так завжди, вона приходить дивною богинею, а зникає осипаючись в його руках букетом білих троянд.

Проходив день, за днем. Руки вже перестали слухатись Давида. Серце казало «привиди, привиди!», а розум говорив – «гріх, гріх». Та серце перемогло, і наказав наступного дня Давид своїм слугам привести до нього жінку Гетійця Урії, а якщо не захоче по волі вона йти то силою, наче злочинця нехай вони її примусять!!!

А потім, що він скаже їй, ходи до мене в ліжко? Чи ні! Ні! Ні! Вона сиділа і пряла вовну, коли завітали гості в її оселю. Спогади як ті нитки сплітались в густе мереживо що зветься любов.

- чим можу прислужити невідомим гостям? – лагідно запитала вона людей.

- о пані, ми лише слуги нашого господаря, прийшли до тебе його веління.

- Он як – задумалась Бетсабі. – скуштуйте мого вина мій чоловік сам посадив лозу і цього літка це перший її врожай.

Дякуємо вельми – вклонившись відповів один із слуг. – та чи не могли б ми сісти.

- о, звісно – і показуючи на лавку додала – ось сідайте.

- дякуємо.

Вона мовчала і мовчали слуги п’ючи вино.

- наш господар як сонце ясний! Наш Цар і повелитель Божий помазаник Давид передає тобі великий уклін та вітання та просить, щоб прийшла ти вечерком до нього.

- немов молоко течуть твої слова із вуст, та гірчать вони.

- вони солодкі о моя пані, ви в не чистий келих їх налили, візьміть інший келих великий і красивий перед яким всі вороги вклоняються та з якого сам Господь Наш п’є вино.

- та все одно воно гірчить – провадила своє молодиця – мабуть сльози попали до келехи…

- то сльози добре бо від радості вони.

- але сльози можуть бути і від жалю…

- випивши вина з до дна то пройде той жаль і залишиться лише радість та божа благодать у вашім серці.

- мені потрібно подумати.

- звісно, ми зачекаємо, ми слуги завжди терплячі.

Терплячі, терплячі. Переслідували їхні слова. Що робити? Боже молюсь я тобі не в перше, будь ласка наверни мої ноги на стежку по якій мені буде краще ступати, яка до тебе веде. Я кохаю свого чоловіка, він не мов вода без якої людина помирає посеред пісків. Але і Давида я кохаю. Він на коні в’їжджає в місто і вітер розвіває його волосся чорними хвилями. Вони немов пшеничне поле, дихає, живе своїм життям. Вона мріяла про нього, думала про нього і ось день прийшов, але не має сил на вибір – він чи він. Любі мені вони обоє, та відчуває серце, що один із них загине, але хто. Як би тепер прийшла смерть, сіла біля неї, і запитала – кого хочеш, щоб я забрала – Давида чи Урію?

Не знаю, не знаю…

- О, Боже, підкажи, підкажи, підкажи бо не знає серце кого любить, бо не знає розум, що робить – шепотіли її солодкі вуста.

Вуста, солодкі як мед а ще солодші слова які промовляють вони.

Вечір йшов Ізраїлем, запалюючи світильники в будівлях, десь далеко проносився крик ібіса, а десь спів соловейка. Він ступав своїми сандалями по припорошених вулицях Божого міста, та чи надовго воно Боже. І навіщо Йому місто як вся земля і небо належить Йому. Вечір зазирав до кожної оселі кидаю жмені темряви і сну. Які не мов краплини живого срібла розбігались по кімнатах…

Бог мовчав і не давав відповіді на одне її питання. Чим більше ми просимо тим менше дістаємо, а чи відаємо ми щось, дійсно щось… »

Розділ 4.

«Хочется в теплую кровать, хочется жить, а не ждать.

Люди, пустите ночевать»?????

Тобі ніколи не хотілось послати всіх на ХХХ? А мені так і не раз. Та знаєш нічого від того не міняється. Приходять інші, інших ти потім теж посилаєш, але повертаються ті яких ти посилав торік, а потім ти розумієш що світ це велике замкнене, коло, а ще потім тебе самого послали на ХХХ і ти побачив як тяжко і далеко потрібно йти…

Примарне сонце світило у кімнаті зависаючи на металічному ланцюжку.

світло падало на стіл скуйовджуючи похмурі обличчя сидячих.

Він курив, а вона сиділа і ковтала гіркі сльози.

- Навіщо ти прийшла до мене? – запитав він її – що ти тут шукаєш? Я тобі скажу чому ти прийшла! Тобі потрібні гроші, а я тобі їх не дам!!!!

І він із силою потушив сигарку в кришталеву попільницю.

- Він хворий – тихо промовила вона - він твій тато…

- Ні хуя! – витягуючи нову сигарку промовив він. – він мій батько. Я не допоможу! Добре що він не був батьком коли мені було потрібно, а тепер до пизди!!!

Вогонь спалахував і виривав його молоде обличчя із темряви. Його очі дивились із сажню і злобою і трохи десь там глибоко проблискувало співчуття, але любові там не було.

- менше пити треба…

- він уже не п’є.

- від коли?

- Від учора.

Він із сміхом вдихнув кубики диму.

- не сміши мої носки, він і не п’є? це наче сатана який роздає біблію біля церкви.

- Не будь таким! – промовила стара.

- Не будь!! - закричав схоплюючись дядя Саша - ти говориш не будь!! А коли він заставляв мене пити вино доки я не виблюю!!! Тоді ти не казала не будь такий!!!!

- Прощай…

- Я не Христос!!!!! Забагато за своє життя на прощав що можна і позлопам’ятати.

Саша ходив по кімнаті, а світло танцювало на його чорній сорочці. Вона сиділа і слідкувала за його тінню слабким поглядом. Їй було важко сюди приходити, прийти, просити. Просити там де ніколи нічого не давала.

- чому ти не пішла до них? Запитав дядя Саша. – вони теж мають звідки дати.

Вона мовчала і лише брунатні ріки текли із очей по обличчю. Вона хотіла, щось відповісти та сльози не дали їй це зробити і вона мало не подавилась своїми словами.

- на випий. – промовив він ставлячи перед старою стакан із свіжою водою.

Вона старечими руками обійняла стакан і великими ковтками осушила його вміст.

Він чув, як вода текла по її стравоходу у низ наповнюючи її сухе тіло вологою. Вона плакала і погляд дивився у низ на її вуста. Як завжди у тих самих стареньких і порваних черевиках. Як завжди нові собі не купила. Занадто кусюча реальність. Що вона тут хотіла знайти? Співчуття? Ласки? Допомоги? Ні! Вона помилилась. Він її остання надія. Останній міраж на зелений оазис посеред пустелі.

- пробач – тихо заговорила вона – що я могла зробити?

- любити! – голосно закричав він б’ючи кулаком по столові – мені більшого від тебе тоді не було потрібно, хоч крихти любові, таку хоча б як цей недопалок, але ти не дала. Я для тебе був прислугою « моя няня». Мені не потрібно було іншого. Я тебе тоді ще любив! Я хотів тоді лише материнської ласки, а дістав що!? Що дістав!? Ні хуя!!!

Він підійшов до неї і подивився в її очі.

- одне ти мене навчила – заговорив він дивлячись їй в обличчя – це виживати! Хочеш мати – зароби! Твої слова! Не так?!

- Мої, але чи пам’ятаєш ти свої слова? Тепер мовчиш ти, але пригадай скільки болі ти приносив мені коли втікав із дому.

- А ти зате ніколи не задумовувалась чому я тікаю! Я тікав! Я крав! Але ти радувалась що у мене є свої гроші. Що мовчиш тепер не кажеш чому я мовчав! А ти радувалась бо було в кого позичити гроші на їжу, щоб потім п’яний «батько» все поїдав і залишив порожній стіл! Так чи ти те пам’ятаєш! І не потРІБНО МЕНІ ДОПІКАТИ МОЇМИ ПРОБЛЕМАМИ! Бо ти живилась моїм трупом!

Вони мовчали обоє ,дивлячись в простір. Він курив і руки його тремтіли. Дим виривався високо до стелі, але падав сірими ангелами на підлогу. Вся підлога була в їх трупах і крові. Світ закінчується тоді коли починають втілюватись в життя спогади.

- я все б тобі пробачив, та я незабуду тих слів що ти промовила мені: « диявол!»

- але ти, що тоді наробив? Пам’ятаєш?

- Пам’ятаю, відкрив вікно і побачив що моя мама не в рожевому платі, із білими ромашками, а істеричка яка за те що її трахають готова закрити очі на все, на все! Навіть принести на алтарь як Авраам свого сина! А навіщо їй син якщо легко зробити нового!

- Не , не , смій так говорити!

- Дійсно ти ж все таки м-А-М-А – він розтягував кожне слово.

Вікна були затягнуті товстими занавісками і здавалось, що за вікном ніч. На дворі був день…

- лише ти все тоді видумав?

- але ти нічого не зрозуміла. Ти навіть не задумалась що то може бути правдою! Ти повірила не СИНУ? То чому тоді ти прийшла до ДЯВОЛА? Чи ти думала я забуду твої слова? О, радуйся мати диявола бо вічні твої слова!

Він сміявся і підвівся на ноги, лагідно подивився на неї і додав.

- але знаєш, я навіть тепер тобі б все простив, лише промов єдине слово – він замовк і їх очі зустрілись – я люблю тебе…

Вони дивились один на одного. Зозуля сонно вилізлі із годинника і сповістила всіх що наступила одні година дня.

- а втім… - заговорив Саша і різко схопив стілець на якому не давно сидів і кинув ним в стіну, де висіла годинка.

Стілець розлетівся на друзки, а годинник, впав на підлогу, дверці відкрились і звідти вилізла поламана зозуля – ку, ку, ку-ку-ку..кууууууууууууууу….

- ти хочеш щоб я дав тобі гроші, а пам’ятаєш як я просив купити мені кеди? Пам’ятаєш відповідь? – говорив дядя Саша. – треба тобі то зароби собі. Я це не забуду, і те як я ниву копав за один рубель, і дошки складав у школі за гроші у вісім років. Я багато чого не забуду. Ти прийшла за співчуттям, та не знаю, не знаю що ти тут знайдеш. Тут порожнеча! - Він кричав і махав руками, а потім втомлено сів на підлогу біля розбитого годинника і ніжно почав гладити зозулю, яка продовжувала кукати: ку-ку-ку....

Все міняється, як і природа. За весною приходить літо і за літом йде осінь із зимою. Жовті хмари і сірий сніг на голові. Чому лише її винити у всьому, чому? та він вийшов з кімнати. Залишив її саму сидіти у кімнаті.

На одинці

Із своїми

Думками.

Рукавами

Словами

Ми.

Вона вийшла і сіла на сходи. Її погляд мандрував в далеких країнах, де так добре жити, і не потрібно думати, думати!!! Думати!!! Голова!!! Болить від тих його слів, ножів, порізів!!!! Думати!!! Вона обнімає голову руками і в дикій істериці ридає, сміється, кричить!!!! На неї дивляться прохожі, і похитавши головою відходять. Любити, любити, а що то таке, хто її любив, хто? Можливо і вона бажала любові, бути любимою…. Хто!!!!! ОООООООООООООООООООООООООО!!!!!

Як мало подеколи потрібно людині та їй важко про те говорити…

Ку-ку-ку…

Він ридав і сльози стікали по його обвітреному обличчю…

Ку-ку-ку…

Скільки мені зозулько накуєш років життя? Скільки?

А можеш накувати любові?

Хтось каже що щастя це головне, але любов, любов…

«І прийшла вона до нього у всій своїй красі, і воля покинула Царя і став він рабом Бетсаби а вона його Царем. Вона наказувала а він виконував. Він пригорнув її до себе. Та зазирнувши у її вічі Давид побачив рай. І говорить вона Царю: - « сьогодні я принесла безкровну жертву, я сповнила обіцянки перед Нашим Богом, постели свою постелю, Єгипетськими килимами, та Бабалонськими шовками, запавши в почивальню, дорогими маслами з Лівії та Фінікії, розлий мирр на моє тіло і пригорнись до мене як Мойсей увірував в Бога.» її слова як мед звучали в його вухах. Він з кинув з неї одяг і побачив землю обітовану, яку так прагнув віднайти. Її перси як два плоди на Божому дереві, налились солодким вином, а п’янкі вуста як фіги солодкі на смак, притягували Давида до себе. Її смугляве тіло осмалене сонцем, пекло його пальці. Своїми вустами він торкався її найпотаємніших місць, а вона як виноградна лоза обплела його тіло. О яка ж вона принадна і прутка в ліжку немов дика сарна. Він літав в небі, і була вона його крилами він плавам по річці і була вона його човном, він вбивав своїх ворогів, і була вона його списом, він цілував її, він цілував дві половинки гранатового яблука, і пив вино та мирр з її молодого тіла.

О твої перси прекрасні як близнятка в газелі, що мирно пасуться між білими та жовтими ліліями, о ти моя люба як кедр величава, як єгипетська кобилиця, дозволь увійти у твої райські ворота…

Сісти біля тебе і бенкетувати разом з тобою, о моя богине, стань моїм вівтарем і я принесу себе тобі в жертву.»

Розділ 5.

«куда ни втисну душу,

Куда себя не дену,

За мною пес – судьба моя,

Беспомощна, больна,-

Я гнал ее каменьями, но жмется

Пес к колену –

Глядит, глаза навыкате,

И с языка – слюна»??????

Атілла зібрав свою рок групу яка мала співати важкий рок.

- Атілла ти перший сатаніст який поклоняється Ісусу.

- Ти сам був би такий якби тебе розіп’яли на голгофі – відповів він мені, а його погляд очей кудись блукав.

- Ти чув що помер дяді Саші батько від запалення.

- Чув і що.

- А то що дядя Саша знав, що він захворів і грошей їм не дав на ліки?

- Брехня! Дядя Саша і мухи не о бідить! Це все старі баби говорять, а ти розвісивши вуха слухаєш.

- А чому він на похорони не приїхав?

- А ти думаєш так легко із Туреччини приїхати на Україну?

- Не знаю.

- Отож бо коли ти не все знаєш то і не суди. Можливо і не дав грошей. Можливо він і міг би приїхати та не захотів, але хто ми йому?

- Судді чи палачі? Хто дав нам дозвіл судити інших? Хто?

- Ти правий.

І ми випили знову пиво. Атілла писав слова і співав, а я грав на бас-гітарі і писав музику. Ще ми взяли до себе Барабаша, щоб грав на барабанах. На дворі був 2000 рік. Мали зупинитись комп’ютери, попадати літаки, сатана мав ходити із печаткою, і гори розпастися. Та нічого такого не сталося. Брату було вже 20 років і він був уже другокурсником хімфаку, а я ще ходив у школу.

На його 20 річчя я приїхав в Ужгород і ми справили п’янку в кактусі. Там нам і впала ідея відновити свою рок-групу.

- Але не фолк – зарепетував я. з дитинства не люблю український фолкльор. Такий я був не правильний націоналіст.

- Я і сам фолк не хочу – заговорив Атілла – давай щось співати подібне до «вампірів», чи lacrimosa

- та з нашим складом ми ні те ні інше не потягнемо.

- ну а ми розширимо свій склад.

- а як назвемо?

- Щось по латині.

- а що саме? – п’ючи наступне пиво запитав я брата.

- moesta et eterrabunda.

- щось не дуже звучить, а що означає?

- «грустные и неприкаянные».

- мені пофік.

- давай тоді так назвемо наш перший альбом, а назву групи придумаємо потім.

- За нас дурних і злих братів.

І ми напились . ми найшли нашого Барабашу і двох нових гітаристів. Ключа, що дійсно був спиною подібний на ключа і Буратіно. Буратіно говорив суто на російській мові, але класно грав на гітарі. Як важко мені було накорявити перші ноти нашої пісні. То раз ми її хотіли назвати мерці і храм, але потім ідея вирвалась поносом. Я захворів на дизентерію. ? наша група духовно мене підтримувала.

«Lex Dura» - так назвали ми свою групу, що типу означало – дурний закон. Ми не були сатаністами. Аттіла казав що за поругу Христа нам голови повідриває.

- Слухайте – заговорив Аттіла – це я, написав на Фламусову музику.

Фламус – кликуха у мене з’явилась не давно. Потім колись я вам про неї розкажу.

Слепые монахи звонят в колокола

Проклиная повелителя небес

В душе зажглась холодна немота

И жизнь чернеет, словно старый бес.

И в пустоте молитв – ходов – гробов

Я падший ангел курю и пью свою свободу

На камнях средь мертвецов, седых крестов

Я пустота, я раб, покинувший работу.

Припев:

А Кресты, словно кривые зеркала

Обвисают с крюк до потолка

И Белые чернеют в глаз облака

И падают – стук!

За дверью толпааааа!!!

Нет! Да! конец и крылья как два куска

Свисают, и кров кипит как в казане

Холодные сердца людей, как и пески

А жизнь крестом стекает По-рукаве.

Как миг прекрасен и далек твой взгляд

Твои глаза в моем бокале

Пють белое вино – одвечный яд

А ты убит, лежишь в гробе-метале

Припев:

Монахи слепые роняют слезы на песок

Толпа людей ты желчь раскалена в смоле

Роняю капли с рукава на свой изношенный носок.

Да только лезвие - нет пуль уже в моем стволе.

И тишина средь гробов – домов – крестов

Я падший ангел курю и пью твою свободу

Да только, правда и остатки вечных снов

Подвластны мне - бездухому уроду.

Припев:

А серые Рукава словно тишина

Обвисают с крюк до потолка

А в глазах, в твоих - только немота

И падают – стук.

За дверью толпа.

Перший наш концерт пройшов в студентському клубі. На той час маму вже третій раз викликали в школу і казали що мене провалять. Але мені на все було просто насрати. Мене любили і я пив скільки в мене влізе. Ми стрибали на сцені і махали своїми патлами.

Дядя Саша дав нам гроші на нові інструменти і казав, що літком ми поїдемо в Туреччину записувати свій перший альбом.

- Lex Dura – кричали в залі коли ми закінчували співати.

я обливав голову мінералкою, а Аттіла випив пів бутилки горілки.

- ще!!! ще!!

- Щось по латині

- «ветви старые колышут труп

И в кожу до крови впивается веревка

Там где тьма, где смерть за рубль

По карманах лазает, старая воровка»

Заридав Аттіла.

Ми до співались до моєї язви і я був змушений повернутись додому.

В школі я ходив немов король, ніхто ще так багато не пропускав уроків. У школі сталася сутичка одній мавпі не сподобались моє фіолетове волосся і ми побились. Насправді тут було не лише моє волосся, але я відгриз цій мавпі вухо. Директор викликав батьків до школи і читав десь біля двох годин проповідь. Нічим хорошим це для мене не закінчилось. Мене в ночі перестало стадо биків і ранком мене знайшли обстриженим з розбитим носом і поламаними ребрами. Мене копкали по голові доти поки вона нестала помідором.

Я більше місяця пролежав у лікарні. Наші мусора закрили це діло. У лікарню до мене приходила дівчина яка і була причиною бійки. Вона була красива, але коли про це дізнався мій брат то вже все виглядало інакше. Він вийшов на полювання взявши велику палицю із написом – бий москаля! Що він і робив. Він так покалічив всіх макак , що ті забули навіть хто вони є. а наші доблесні мукора як би не дядя Саша то забили б Аттілу в тюрму за насильство.

Біля нас жив сусід Петро. Коли тверезий то золото, а не чоловік, а коли нап’є ся то так б’є свою дружину а потім обливає себе бензином і запалюється та бензин чомусь не хоче спалахувати і Петро лізе спати на обуруг. Жінка в каністру наливала чай. Ранком він перед жінкою повзає янголом і цілує їй ноги. Жінка йому завжди прощає і він радий. Одного разу ми зібрались пилити дрова і мене відправили купити бензину. Я пішов до сусідки і попросив від неї велику каністру. Ми цілий день пиляли, пиляли і коли до пиляли я взяв і відніс каністру в якій було ще біля двох літрів бензину.

В кінці тижня п’яний Петро після побиття жінки вилив із каністри бензину собі на голову і підніс сірники. На його диво бензин загорівся і як!!!!!!

Його лікарі врятували. Петро став сліпим і страшним. Обличчя покрилось слідами від опіків і лускою. Через тиждень Петро вистрибнув через вікно і розбився…

Після цього випадку брат прозвав мене Фламусом, що по латиниці означало підпалювач.

- Аттіла ? – заговорив я

- Що

- Пам’ятаєш ти говорив, що до тебе явився Янгол?

- Говорив.

- Що ти в нього попросив?

- Повного прощення – прошептав Аттіла.

«повеселішав Давид, образи відступили. Та не бажав його розум працювати, вона, він чекав ночі, він чекав її приходу і приходила вона тендітною лілією, що виросла в Божих Садах, вона як ангел прилітала, сідала біля нього, брала в руки арфу, і коли торкалась її струн то співала Давидова душа. Розцвітали лотоси на її вустах, а він плавав в її тілі немов по Нілу, він знаходив тихесенький куток в раю, де лягав в соковиту траву, і дивився на синє небо, а там літали янголи і співали алілуя.

Світ, любов, життя. Все це приносила вона йому на підносі свого тіла. Невже так мало потрібно людині для щастя, просто бути кимось любимим, завтра же прикаже тисячу дукатів роздати бідним, о, бійтесь вороги, я тепер сильніший за вас, бо мене кохає най жаданіша на світі! Мій меч і щит в житті.

О, Боже прости, що я говорю? Ти мій захист, ти мій щит, але вона намальована на щиту…

Та ніч проходила, що закінчувалась як масло в світильнику, Батсабі йшла, йшла від нього теплим дощем, рожевими пелюстками посипаючи ложе, вона поверталась до себе додому, і одного разу вона зрозуміла, що завагітніла, і відправила гінця до Давида, щоб той його про це повідомив. Велика радість сповнила серце Царя ота новина, та він задумався як бути далі.

Довго думав Давид, просячи в Бога допомоги та Бог мовчав, а він не знав, як правильно поступити. І вирішив Давид тоді призвати з війни Гетія Урію, і відправив до свого воєводи гінця, із наказом.»

Розділ 6.

«Горел асфальт

От сбитых с неба звезд

Горел асфальт

Под шум колес

Кричал асфальт

Ты был его герой

Кричал асфальт

Кричала боль»?

Я тримаю в руках дві троянди, вони складені з маленьких квадратів, що називаються кульками. Їх грані трикутні, а колір рожево-зелений. На трояндах тримається небо, до якого золотими та червоними нитками пришита земля, її кров стікає по пелюстках, стеблу до вази в якій стоять троянди, а ваза в моїх руках. Я тримаю кришталь пробитими долонями, до яких припадають люди і п’ють мою кров і їдять моє тіло. Вони раді, що я солодкий. Люди люблять казки…

Слова як ті троянди складені з квадратів, а квадрати створюють кросворди і кожен намагається щось своє, придумане, вписати в мою книгу, пишіть, дописуйте, переписуйте, а я потім поламаю вам оті руки якими ви намагались викривити істину. Я добрий.

Та не настільки. Я вас люблю, та ви любите мою кров, а мене забуваєте. Стукаю до вас та ви мовчите, я читаю ваші слова що пишуть ваші пророки та не бачу в них світла. Може хтось із вас сліпців мені знайде в тих словах світло?

Колись я подарив вам свої троянди та затоптали ви їх в бетонні споруди.

Колись я дав вам троянди та загубили ви їх у філософії.

Колись я вам давав троянди, та продали ви їх за горілку.

Колись я давав вам троянди, та вбили ви ними себе.

Більше я вам їх не дам. Не просіть.

Троянди як ті слова написані кольоровими чорнилами, на дорогому пергаменті – газеті…

Та час проходить і ви знову просити їх в мене…

Світло вдбитих площин переламується створюючи сонячних зайчиків що на золотих скакунах скачуть по небу та по обличчях сліпих людей шукаючи зрячих…

Одного вечора Аттіла їхав на мотоциклові додому. Через декілька днів ми мали їхати в Анкару. Все було в рожевих кольорах, навіть небо…

Він їхав і думав про майбутнє коли на дорогу вибігла п’яна дівчина із розірваною блузкою з під якої виступали білі груди.

- трахні меня!! – горланила вона.

Всю ніч падав дощ і все було видно наче через жопу. Вона пила горілку і кричала посеред дороги…

Він викрутив руль, що не збити дівчину і попав під колеса Жигулів…

Дівчина впала на коліна дико сміючись. Аттіла стояв біля мотоциклу із його чола капала червона кров на мокрий асфальт, він дивися на скло жигуля. Воно покрилось павутинкою і стало рожевим.

Всі вижили. Померла лише дівчинка, що сиділа на передньому сидінні. Вона забула пристебнутись і тепер її голова не природно лежала на плечах.

Він бив себе в груди, що це він винуватий у смерті маленької…

Хто вирішує кому жити, а крму прийшов час померати? Хто? Хто?

Світ, і темрява, і більше нічого просто німота, і біль. Біль від якої тебе викидає в таємничий ліс думок де на жовтих гілках висять маски інків. Червоні і сині кольори шерстяними нитками переплелись в загадкове макраме де кожен вузлик це спомин – спомин серця, крик відчаю і шаленого безсилля. Безсилля, щось зміни, перев’язати, не до в’язати. А втім краче нічого не чіпати, по все занадто складне як для людини, занадто...

Кидає в окріп і плечі згинаються до низу, до тартар. Лука і зелена трава на пошматовану асфальті, і білі шпаки, що кричать: - «ми білі ворони!». Дівчинка і чоловік танцюють хоррор навколо моєї душі, а може і тіла. Велике вогнище кидає свої жовто-сиві язики аж до мого серця і дика музика, зи, зи, из, изи, ззиизизизи, вилітає з очей де сидить старенький жид і грає на скрипці стареньким ножем. Ноти чорними янголами вилітають з під ножа і починають танцювати на могилі моєї душі. Їх стукіт розливається ехом по землі, земля пчинає кричати і сльози червоними гранатами стікають по її зморшкуватому обличчю, не чіпайте мою землю! Мою душу! Зриваюся з місця і втікаю та знову бачу маленьку із знівеченим обличчям. Вона простягає свої викривлені не по-дитячому ручки і розірваними вустами пускаючи чорну кров, промовляє до мене - пограй зі мною. А батько витирає обличчя шматками жіночої шкіри і плаче.

- навіщо ти мене ....

І все починає кружляти і літати в диких вогнях ядучо-мелодійної музики старого жида – зи, зи, зи, из, зизиизизизиз, зззиизизи….

Навколо чорні крила і чорне сонце, все крутится і переливається чорними кольорами. То пролетить образ дівчинки, чи зявиться посеред полянки велике вікно в безну, звідки вилітає страшезний холод, і порожнеча пускає свої довгі, як в кальмара щупальці. Вони довгі і слизькі, обніммають моє серце і встромляють великі спиці до вязання №6. вони глибоко ілегко входять в червоне серце і воно починає верещати, немов жаба якій кинули на розпечену сковорідку. Жабка кидається по металу залишаючи на поверхні шматочки своєї обвугленої шкіри, вона померає в кипячій олії, тільце зманшується і рухи стають тихішими, тихими, лише очі ще живі. Вона так і незрозуміла чому її вбили.

Вікно випльовує чорноту немов стара каракатися, чорнота збивається в грудочки, і нерівними шматочками зависає перед моїми очима. Все руйнується немов карточний замок все немає неба воно впало на мою голову, а підногами осипається зелена трава, а там нічого, нічого, нічого, світ розпався на тисячі колод різнокольорових карт. Сон розчиняється, як мед в молоці.

Сиджу в ліжку тримаю голову руками. А в голові вулик думок, думок про маленьку дівчинку. Так і гудить, шумить, кричить, я сам кричу, рву руками біле простирадло подібну на білих шпаків на дрібні смужки, ленти життя, і сплітаю з них одне ціле – думки.

- Пограй зі мною – вона стоїть в кутку моєї кімнати така сумна і самотня...

кидаю в її сторону перину і кричу. Кричу поки не зриваю свій голос, а потім мовчання. Мовчання тому, що дівчинка так і залишилась стояти самотньо в кутку.

Блукав темними вулицями нашого села. Старі каштани, що колись росли біля нашої лікарні зрізали, та в принципі так завжди поступають... парк маленький і витоптаний людьми. Колись по середині був пам’ятник Леніну, а тепер Ленін втік , куди втік я не знаю та думаю до пекла. Розбита лавочка. Сідаю на її спинку і закурюю прилуки сині. Їдкий дим піднімаються до неба. А може я сам піднімаюсь разом із димом?

- Дай і мені. - промовляє дівчинка.

Я падаю з ляскотом на стареньку лавочку, падаю з неба, і простягаю пачку, і вона синіми пальчиками витягає цигарку. Спалах світла і знову мовчання.

Ми обоє мовчки палимо дешеві цигарки. Вона мертва, а я? Я живий, але лише на перший погляд. Місяць виблискує на чорному полотні, а там десь високо сидять янголи і слухають нашу розмову, я дивлюсь на небо і посміхаюсь... зазирни в моє вікно о, Боже, щоб і в моїй кімнаті було хоча б за горошину світла... розіп’яте життя ... розіп’ятий світ, розіп’ятий я.

Прокидаюсь і бачу що сонце вже давно прокинулось, і тепер світить в синьому небі. Сон і марево, а що сон? Що таке сон? Можливо це інший світ, світ до якого ми втратили дорогу і лише душа вміє віднайти в лабіринтах світів оту єдину стежку яка приводить нас в той далекий і забутий світ, а можливо стаючи дорослими ми забуваємо за ті далекі світи, веселі, казкові, а не порно сни? Забули…

Небокрила такі ясні і теплі. Так і хочеться просто відчувати небокрила. Відчувати, що ти і вони одне ціле. Одне ціле...

«Чому зів’яли крила на спині?

І квіти опали, як пелюстки.

Відблиски далекі і тихі вогні

І нас повезуть зелені станки.»????

« через декілька днів прискакав втомлений Гетія Урій, Давид звелів, напоїти коня, помити та накормити вершника, відвести в покої, щоб він відпочив від довгої та небезпечної подорожі. А лише після того під вечір, наказав йому Давид прийти в свої царські палати.

- як там ведеться моєму Воєводі Йоабові?

- Добре о мій пане. – з клонивши голову відповів Урій.

- Чи потіснив він ворожі сили, скільки переміг і чи далеко ще до кінця війни?

- О, найсильніший і Праведний Повелителю, що не о бідить навіть бідного слугу, що в своїй величі закриває сонце, а його вустами промовляє сам Бог. – засмутили оті слова Давида бо зразу перед очима постала Урійова жінка без одягу, немов слонова кістка, та Урій не побачив тої переміни, а може не придав тому великої ваги. – ми дістали ряд перемог, бо меч твій напрямляє сам Ієгова, ми потіснили ворога майже то його міста, ще тиждень, а то і менше і ми будемо стояти під їхніми мурами, та перемога буде на нашому боці, бо ми підпережимось Божими словами, а Ангел буде тримати щита, прикриваючи ним нас від вражих стріл.

- Гарно говориш. – промовив Давид – твої слова принесли моєму серцю велику радість, я бачу як піднімається слава Нашого Бога, і невірні вмирають під пекельним вогнем. – а тепер йди і бенкетуй, а потім можеш йти додому, відпускаю тебе сьогодні ти вільний.

Та після бенкету, який зробив Давид в честь Йоабових перемог Урій не пішов додому, а ляг спати разом з іншими Царським слугами. Не пішов додому, як наказував йому Давид.

А Цар мучився і не міг заснути. Майже всю ніч він простояв на даху своєї палати і дивися на велику оливу, що росла в дворі його коханки

Як дізнався про це Давид то наказав привести до себе Урію. Той прийшов, весь його вигляд вказував на велику втому тіла, та він тримався на ногах.

- ти чому порушив мій наказ і не пішов додому, я бачу що втома тебе з’їдає як пісок тканину намету, під час бурі?

- О найсвітліший і наймогутніший Царю що сам Бог помазав твоє ясне чоло мирром. – заговорив Урій – як я можу піти спати додому ,коли мої побратим стоять на варті, сплять закутавшись в шерстяні свої плачі біля вогнища, нашого славного війська ,як я можу цілувати свою жінку ,коли мої побратими обливаються кров’ю в бою з ворогом нашим. А сам Йоаб та його слуги розкинули шатер в чистому полі. Клянусь життям своїм, о, мій яснолиций Пане, що не можу я зробити того, що мені ти наказуєш робити…

- Добре говориш, слуга. Можеш сьогодні перебувати в моїх покоях і спати з моїми слугами, та завтра ти вільний, відпускаю тебе, бо то не гоже довго залишати свою жінку, свій дім.

- Добре о, Мій Повелителю.

Та наступного разу Урія теж не пішов до себе дома, так і пробув цілий день в Єрусалимі.

Це занепокоїло Давида, не так він хотів вирішити проблему, чому Господь Бог не допомагає втілити в життя його задум, чом?

Тож нехай станеться, як на те буде воля Божа. А сон не приходив, перед очима поставали грантові вуста милої, її перси як колосся пшениці в полі погойдувались перед очима, о, моя принадна лана, прилинь, прилинь, до мене, якщо в неї народиться хлопчик до він зробить з нього найсильнішого та хороброго воїна ,який потім стане воєводою. Лише під ранок думки поступились місцем снам, і Цар заснув.»