Розділ 1.

«Зачем ты вновь меня томишь, воспоминаньем?

Осенний день хранил печальное молчанье,

И ворон несся вдаль, и бледное сиянье

Ложилось на леса в их желтом одеянье.»

Поль Верлен

НИКОГДА ВОВЕКИ

Світ наповнений дивними хвилями. Настільки подеколи дивними, що ти задумовуєшся над цим дивним і розумієш – а що там дивного?

Я маленька, маленька, маленька…

Так мене завжди ….. вчив. Я прийшла до берега та маленької дівчинки в зеленому там не було, лише сіра чапля ходила біля мене.

- чапля, чапля хочеш я тобі розповім чому для мене білий колір зло?

Я не пам’ятаю своєї мамки, а може її і не було. Не було. Не було… брешу я собі. Та насправді вона була, і ми разом жили, така собі молода сім’я. Та світ це немов кулька із дешевої пластмаси, ти гадаєш, що то коштовність, а потім розумієш, що біжутерія… так було із нами. Поряд із ним, мамка була сірою постаттю, яка любила Мексику, та телевізор… вона ніколи нічого не знала, вона навіть не знала який її любимий одяг, колір, запах. Вона була творінням його, а він радів, радість наповнювала його чорне серце. Він мене любив, але якось не так як інші батьки, я це відчувала.

Він був жорстоким, ні він мене не бив, а його слова, постать.

Одного разу я із друзями вирішили зробити такий маленький поход. З нами пішов Він. Якось все було напружено не так . не було чути криків, ґвалту, всі йшли немов солдати, правий, лівий, лівий правий. Ми дійшли до красивого лука на березі річки і розклали вогнище. Воно було правильне, симетричне. Кожне дривце було однакової довжини та товщини. Декілька раз хлопці пере складували поліна щоб була гармонія. Та гармонії не було. Каша була якась не така, без смітинок, комарів, вугілля, ми якось її доїли і пішли мити посуд, зуби, ноги, руки… хтось я вже не пам’ятаю Чапелько, не витримав, і це роздратувало його.

Він сказав що лише ми будемо лежачи спати а інші мають цілу ніч стояти, або сидіти. Ми знайшли велику копицю сіна, і він натягнув в сторону сіна в яке я занурилась по вуха, щоб не бачити його прискіпливого погляду.

- та пішов він. – промовив один із хлопців залізаючи на копицю. – хто він такий щоб мені наказувати?

Інші теж полізли за ним. Я бачила як посеред ночі він підвівся і підійшов до вогнища, а через декілька хвилин почула крики і світло – горіла копиця сіна і друзі втікали до річки, в когось навіть загорілось волосся. А він стояв і дивився на них…

Мені було ніяково…

Я його боялась, та він завжди посадивши мене на коліна говорив, що любить і нічого не зробить поганого. Він був добрим, та не до людей.

Але не до мене. Яка всеждаки річка величава. Не гарне про тебе казала тоді та із розірваним обличчям, то була не правда, це людина думає, що ти її рабиня, а насправід ти вільна як і вітер, як пташки і музика. Дивись Чапелько, який красивий захід сонця, коли вода заливається румянцем, перед тим як зєднатись із ним в довгий вечірній поцілунок, і потім вони стануть єдиним цілим, вода і сонце…

Я пам’ятаю той вечір коли він приніс мені червоне платтячко – це подарунок і попросив щоб я поміряла… він не вийшов з кімнати, а я плакала одягаючись. Моє незахищене одягом тіло палахкотіло під його батьківськими очима. А в сусідній кімнаті сиділа моя мама. Ось чому пташко вона для мене безколірна і болотиста, вона немов болото все в себе вбирала та воно там і залишалось, гнити на дну. Я і сама не знаю чому я торкаюсь тих споминів, тих жахів що я пережила, можливо тому, що тепер я вище від них, від просто буття, а може навпаки…

Чапелько дай мені відповідь, шкода що дівчинка так і неприйшла…

«прийшов Давид в покої до дитятка і впав на коліна і почав молитись, просити милосердя в Бога. Чому безневинний малюк повинен спокутувати його гріхи? Він не винний ,це все я у своїй сліпій похоті натворив і я один повинен нести кару за сподіяне. Прости мене о Боже, дай сил малому хлоп’яті, зглянься на нього, будь ласка. Тебе я прошу пощади, не винну душу? Не губи його, а покарай мене! Покрай мене! Ридав Давид б’ючи себе кулаками в груди і посипаючи попелом свою голову. Він клявся, молився, просив, грозив.

О, мій Господи Боже, я відмовляюсь від їжі та одежі, поки ти не змилосердишся, і дитя не одужає! Або ти меш мати дві смерті! Пройшов день і прийшла ніч, приходили вельможі до Царя, та не їв він їжу яку вони принесли, вони просили, та мовчав Давид. Він лежав долілиць на землі і просив в Бога милосердя, та Бог був не вблаганний.

Що ти робиш Боже всемогутній! Ти казав, що я вбивця, бо вбив Урію Аммонійським мечем, але що робиш тепер ти! Ти вбиваєш Безневинну душу Моїм МЕЧЕМ, моїми руками ти викопуєш усипальницю, для мого сина! Хіба ти хочеш, ще однієї смерті, щоб сотворили мої руки? Хіба не достатньо я вбив безневинних в своїй сліпоті? Хіба ти не самий милосердний і справедливий Бог не небі? Хіба не складав я то псалмі, в яких восхваляв тебе? Дійсно я оступився, згрішив, та чи заслуховує мій гріх такого гніву – смерті того хто ще не в стих згрішити? Які в він міг для тебе написав хвалебні гімни! Що і ворог би увірував в тебе? Пощади? Покажи що ти милосердний Бог І я ще більше буду тебе любити! А поки ти думаєш, я буду поститись і якщо потрібно то і помру біля ложа несправедливо засудженого на смерть дитяти.

Пройшов ще один день, туга скувала обличчя Давидове, а голод виривав сили з його тіла. Пилюка припала його порвану одіж, і стояли біля нього тарілки з їжею, та келихи з найсолодшим вином, та не торкався до них Цар. Він молився і просив милосердя, він надіявся, він надіявся, що Бог прийме його молитву.»

Розділ 2.

«- Правда ли, что когда-то, давно, пожарники тушили пожары, а не

разжигали их?»

Рэй Брэдбери. «451 градус по Фаренгейту

В давніх, прадавніх роках, на землі жили Білі Діви, вони були надприродної красоти, їх оспівували кельти, гуни, готи, германці. Вони немов примари, лісові духи блукали земними просторами допомагаючи тим х то заблукав в темряві і виводять на дорогу, предворюють прості камені на чудодійні амулети, передбачають майбутнє, втихомирюють бурі. Вони доброзичливі і бояться кольорів, хтось боїться синього, червоного, а хтось білого… і але і вони можуть бути злими і тоді вони карають кривдників, о тоді вони занадто жорстокі, але це не завжди правда…

Їм важко, їх ніхто не бачить і вони блукають разом із Сірими постатями по нашому світові, і ні з ким їм заговорити, поспілкуватись. Сірі люди у своїй гордині їх не помічають та це мабуть на краще, поганий співбесідник вийшов би із них. Поганий Втім, але подеколи народжуються дітки під знаком демона і тоді, ці істоти, яких все життя буде переслідувати горе, і які самі приносять горе, біль та навіть смерть оточуючим, бо несуть вони хрест за всіх блукаючих в темряві, можуть їх бачити. Білі Леді з’являються їм жінками чи дівчатками неземної, сліпучої краси з довгим світлим волоссям, в білому платті з мереживами, чи в чорних шатах…

В давніх літописах існує дивна легенда про білу пані та хлопчика…

Одного разу хлопчик забажав дістатись до неба. Він виліз на найвище дерево що росло в батьківському саду та до неба не дістався. Тоді він вирішив, що завтра піде до лісу і вилізе на високу ялинку і тоді обов’язково дістанеться того неба. Так він і зробив та лише вороняче гніздо він знайшов того дня. Та хлопчик побачив в далині образ гори і вирішив дістатись до неї. Йому здалось що вершиною гора торкається того неба до якого він не міг дотягнутись із тої землі.

Довго він йшов, до тієї омріяної гори, хлопчик нікому не сказав про те куди пішов, щоб з нього не сміялись дорослі. Хлопчик знав, що це погано ,але так на його думку було краще. Та він і так був ображений на батька, та і на мамку деякою мірою. Ну ось він йшов, довго йшов невідомими дорогами, лісовими стежками, а то і навпростець через ліси, річки, скелі…

І на решті він дійшов до тієї гори і забрався так високо як лише міг, та виявилось, що небо ще вище стало і до нього так далеко ,що хлопчик сів на камінь і заплакав з горя та безнадії. Скільки він витратив часу на пошуки неба а тепер, тепер коли мрія була так реальна, вона знову стала недосяжною. Та на його сльози прийшла дівчинка. Вона була дуже красивою - з яскраво-зеленими очима та її голову прикрашав вінок з анемон та гірської сон трави. Її золотисті кучері спадали на оголені плечі, розтікались по них немов пісок на долонях. Хлопчик ще не бачив такою чарівної дівчини. О, вона була не така як всі, не така, він неї віяло чистотою та білю…

Вони довго грались разом на отих високих полонинах, і виявилось, що до неба можна дотягнутись рукою, потрібно її лише простягти. Та хлопчику тепер було вже не до неба, але час, час.

Час - він завжди від нас втікає великим зеленим змієм, і хлопчик зрозумів, що потрібно повертатись, повертатись до своєї рідної оселі, яка подеколи ставала такою чужою, що хотілось взяти крила і полетіти сірим журавлем, далеко світ за-за очі, щоб не бачити отих обрізаних дерев, чи материнських очей. Чому материнських? Та мабуть тому, що в них подеколи було стільки горя, і жалю, що можна було в їх синяві втопитись…

На прощання дівчинка в білому вирішила подарувала хлопчикові декілька камінців, що підняла із трави, вони були ще мокрі від його гірких сліз. Вони прощались. Він гадав, що знову її побачить, а вона, вона бачила мультфільм про чорну курку і знало що це не так…

Коли хлопчик повернувся додому то побачив, що оті камінці перетворились на дорогоцінності, чи то гранати, чи то сапфіри Він не знав. Пройшло багато часу з того випадку і хлопчик вже став молодиком і не пам’ятав про ту Білу Леді, а роки минали. Прийшов час і гроші які він дістав за ті камінці зникли серед одягу та вина. І одного разу молодик вирішив із своєю подругою піднятись на гору, щоб під тим небом, їх тіла з’єднались навіки. Так тоді він говорив отій дівчині, тоді він їй казав на віки…

І там під тими холодними небесам, під яким їх тіла ставали єдиним цілим він сказав дівчині, що любить її, але щоб одружитись на ній то вибачай. Він не хотів сім’ї. Він не хотів, того що було в нього. Він не бажав мати дітей, щоб перед ними відповідати, відповідати за чуже життя. Він цього не бажав. Він так їй і сказав – не хочу. І знову, як багато років назад прийшла, з’явилась Біла пані.

Вона чула всі його слова, слова які він говорив тепер і ті що говорив тоді, давно коли вони кохались на отих високих полонинах посеред сольданель та гірської сон-трави. Біла леді може приходити і в чорних шатах, заквідчена квітами арніки та конвалії. Вона своїми тендітними руками зіштовхнула юнака з кручі, на яку він виліз і руками пестив сині небеса, а дівчину поцілувала в чоло, і її пекельні вуста випекли знак шестелисника на дівочому обличчі. І цей знак з’явився потім і на чолі діти тієї дівчини, яка намагалась вкрасти чужого нареченого, так само і внуки і правнуки. носили на чолі шестилисник.

Але Біла Пані була не вгамована у своїй жадобі до помсти і не пройшов і рік як вона замучила всіх рідних отого юнака який захотів досягнути руками то небо…

Розділ 3.

«- Вы - похоронщик, - сказал мальчик.

Мистер Бенедикт молчал, заискивающе улыбаясь.

- Это ваша часовня? - спросил мальчик.

- Да, - ответил мистер Бенедикт.

- И все кладбище?

Мистер Бенедикт застенчиво кивнул.

- И все памятники, и могилы, и клумбы?

- Да, - с затаенной гордостью ответил мистер Бенедикт.»

Рэй Брэдбери. «Кукольник».

Для когось сім’я це найбільша дорогоцінність на світі, а для мене – пекло. Для мене завжди світ існував в двох просторових одиницях – перший простір – простір в якому не має Батька, другий це прийшов Батько. Коли він приходив я мала підбігати до нього, і обнімати його шию коли він присідав присідав біля мене і, і, і, цілувати його у вуста…

Якби мені меча як в казкових принцах, як би до мене прийшов на білому коні казковий принц то на світі б на одне біле зло стало менше. Чапелько, чапельке, де ота зеленоока дівчинка? Мені так без неї сумно. Сумно коли тебе не помічають ,коли біля тебе лише Сірі люди, які і то тебе не помічають. Не помічають, але я є! є! є!

Одного разу він прийшов не таким, як завжди. Немов зайшов демон із пекла до кімнати, за його спиною йшли злі цверги та потворні гобліни. Немов два білі крила розвівався його шарф на шиї. Щось станеться не хороше подумала я і всім тілом притулилась до стіни, шукаючи в неї порятунку та вона була біла…

Він підійшов до мене і доторкнувся до мого обличчя кінчиками своїх пальців і холод пробіг по моєму тілу. Його обличчя стало ближче і я відчувала його хтивий подих. Він повернув мою голову так, щоб ліва щока стала перед його очима і він почав принюхуватись до моєї шкіри. Наче пес і, і, і сильно вдарив. Моє обличчя залилось червоною фарбою і загорілось наче сухі березові дрова в каміні зимою. Я заплакала, а він:

- ще раз побачу, що тебе цілує хлопець вб’ю…

і все більше ні слова. Він пройшов біля мене і його холод білої сорочки обійняв мою душу. Я боялась дихати, так і стояла із закритими повіками поки не почула, що закрились двері до його кабінету…

Зібрались на небі хмаринки, буде дощ. Страшно. Це немов теплий душ, це не мов тебе прив’язали до дерева і бичують, вирізають з твоєї спини ремінці для годинників. Ви ніколи нічого не боялись, так як я. ви не знаєте, що таке страх. Страх! Я ненавиділа ванну, я боялась. Він повільно розтягав моє тіло і одяг падав на холодну плитку, наче голово на ешафоті. Потім брав моє маленьке тіло на руки і я відчувала його солоний піт на губах і занурював у теплу ванну наповнену морською сіллю та ефірними маслами.

О, це найпекельніше, що Він міг придумати, я так думала тоді ,а тепер, а тепер зачекай чапелько вже небагато залишилось, скоро я знову побачу маленьку дівчинку, маленьку, а я що більша від неї?

Його холодні руки наповнені гелем для душу гуляли, пестили моє тіло. Вони немов шкіряні батоги шматували моє тіло, їх дотик наче розпаленого заліза приносив мені біль та я мовчала. Мовчала бо він не дозволяв мені говорити. А десь там в середині будинку забившись в куток ридала моя мама, моя болотиста неня і намагалась не чути як хлюпотить вода…

Ну ось почався дощ, як я його не люблю, не люблю, боюсь. Можливо і тепер ще його боюсь, його рук, його губ, його очей, його білого шарфу…

««Псалом 6.

Господи не суди мене в гніві твоїм,

І не карай мене в ярості своїй.

2. помилуй мене, Господи! Бо я немочен; вилічи мене, Господи, бо стривожились мої кості мої.

3. і душа моя вельми злякалась. Ти ж Господи докіль?

4. зглянься Господи, врятуй душу мою, спаси мене ради милості своєї.

5. Бо після смерті ніхто не споминати ме тебе; а в гробі хто возхвалює тебе?

6. Я втомився від зітхання мого; кожну ніч умиваю ложе своє сльозами моїми обливаю постіль мою.

7. Лице моє запалось од смутку, й постарілось задля всіх ворогів моїх.

8. Відступіть геть від мене, всі ділаючі беззаконнє! Бо Господь почув голос плачу мого.

9. Почув Господь моленнє моє; господь прийме молитву мою.

10. Всіх ворогів моїх побьє соромом і поразить їх; всі вони обернуться, і притьмом будуть осоромлені.»

Якщо ти мене почув то запали свічник в цій кімнаті о Господи мій владика і захисник. Боже! Боже! Та світильник не загорівся. Та Бог не почув голос того хто ступає по землі і робить все по Божих законах…»

Розділ 4.

«Солнце реже смеется,

Нет в цветках благовонья.

Скоро осень проснется

И заплачет спросонья».

Константин Бальмонт. «ОСЕНЬ».

Привіт. Дощ вже перестав падати ,та в іншій частині нашого світу він знайшов свій початок. Дощ ніколи не зникає як і слова, вони просто змінюють своє місце і час перебування. Тремтить комиш на березі так і колись я тремтіла під батьківським поглядом.

Ой річечко річечко, забери мене до себе забери…

Він прийшов п’яний. Я його ще таким не бачила, а він мене побачив.

Я втікала через сад, до рятівної будівлі, що свої жовтогарячі купола встромила в розхристані небесні груди, я торкнулась міцних дверей, та вони виявились закритими…

Що ти бідна душа шукаєш. Там нічого немає, лише зачинені двері, та вітражі у вікнах?

Я шукаю Бога, це ж його домівка?

Була…

Чому була?

Тому, що вона зачинена, тому що людині більше не потрібний Бог в неї тепер є Фрейд і Давінчі…

Але мені потрібен, потрібен…

Двері були зачинені, я вдаряла по них своїм дитячим серденьком і червона кров, аж до посиніння розліталась сотнями малесеньких краплинок по дереву, та повітрі. Я чула його кроки, вони були такі ж сповнені віри, як і в Ісуса коли він йшов до човна, а я, як той Петро стояла на воді і відчувала, як хвилі провалюються піді мною. Я сповзала до кам’яних сходів, не тілом, а душою, яка одягнута в кропив’яну сорочку впала сірою чаплею з перебитим крилом перед закритими дверима Божого храму.

Чому ви закриті тоді коли ми найбільше потребуємо Вас?

А чому ви приходите лише тоді коли найбільше Нас потребуєте?

- і що сучко? – вхопивши мене за волосся заговорив батько. – що ти тут шукала? Порятунку чи Бога? Тут немає ні першого ні другого!

І він засміявся, він сміявся, а я плакала, плакала своїм розбитим об церковні двері серцем…

Він потяг мене до куща калини, що ріс біля старенького дерев’яного хреста, і кинув на землю.

- молись о діво, твій день прийшов! – засміявся він розриваючи платічко на грудях.

«це подарунок»

Подарунок впав бузковим цвітом до його ніг.

- бери це до рук, а то відрубаю тобі вуха.

І я взяла оте до рук. Як мені було боляче, соромно, і, і це просто неможна передати словами, таких слів людство ще не придумало…

- а тепер бери його до рота – я не розуміла, що він від мене хоче, та він сіпнув мене за волосся і моє обличчя опинилось в густих заростях кропиви. Біль ошпарила моє оголене тіло, і я заплакала, обличчя знову на волі та його слова – я казав бери його до рота і швидко, а то знову занурю в кропиву…

Він взяв мене потім на руки і поніс до будинку, а я навіть боялась плакати. Та на порозі будинку ми зустріли маму, в неї були червоні очі, та вона стояла і мовчала, а я навіть не могла відкрити очей на другий день, все моє обличчя покрили червоні пухирці, які нестерпно пекли і боліли…

Чапелько, чапелько, чому на світ існує не справедливість, чому?

На другу ніч він прийшов до мене і скинув з мене простирадло. Я боялась відкрити очі, я притворилась, що сплю, та його це не зупинило.

Чапелько ти знаєш, що таке біль? Біль це коли тобі сильно боляче та ти не можеш плакати бо він поряд…

Немов великим ножем хтось різонув мене внизу…

Біль немов жарина яка перетворилась в дике полум’я охопило моє тіло і я так хотіла вмерти та смерть тієї ночі не прийшла, та він потім пішов. Я чула його важкі крокі і чула, як ключ повернувся в замку…

Ранком він приніс мені поїсти і поцілував у вуста, на обід теж приніс поїсти і приніс судно. Він дивися, як я, я, я пісяла, пісяла червоними кольорами. А мама мовчала. Можливо вона його теж боялась, його білого шарфа, яким він зав’язував вночі мені очі, щоб я не бачила його обличчя. Можливо він боявся мого погляду, боявся…

Та наступної ночі Він теж прийшов…

І наступної теж…

Я не витримала і однієї ночі після того, як він пішов випала з вікна, та під ним ріс великий кущ самшиту і смерть знову не прийшла, тоді я вирішила втекти…

Та не до церкви бо вона була зачинена, а до річки. До вільної леді, що несе свої бурхливі потоки до безкраїх морів, де немає його, де є Бог…

Річечко, річечко сховай мене, будь ласочка. Я чула за собою його білі кроки, кроки його білих туфель. Кажуть мені комиші, що вітри розповідали про те що він тепер одягається в чорні шати. Та це потім, а тепер я відчувала його хтивий подих і слова – маленька курочко, куди ти втікаєш? Від батька не втечеш.

Та я втекла. Я розкрила свої понівечені крила і впала до річки. Її холодні хвилі огорнули моє тіло і я втекла. А він стояв, а потім впав на коліна і почав плакати, з його рук випав білий шарф і хвилі понесли його в ранкову далечінь…

Він мене чапелько любив, любив більше всіх на світі, та я не потребувала такої любові…