Литературный Клуб, Читать: «Якось так»

Я не можу сказати, чи є правда у світі… Бо мої батьки відповідають на одне і теж питання кожного разу по-різному. Іноді мені здається, що вони з’їхали з глузду. Але потім я думаю: може, вони бояться?

- Петро….

Це Михась. Він ходить зі мною на карате. Але ми б’ємось і просто так, задля задоволення.

- Ти йдеш чи ні.

- Я йду…

Звичайно, я йду, бо мені огидно сидіти тут і дивитись у мамин куций хвіст, стягнутий на потилиці з трьох рябих волосинок. Фарба повинна будити якісною. Щоб виходило, як у Катиної мами – блискуче, гладке волосся. Немов шовк… Так би й провів по ньому рукою…

- Та ти йдеш?

Я спускаюсь вузькими сходами. У парадній завжди темно, тому мені приходиться носити з собою сірники. Хоча я й не палю. Усі сусіди чекають, хто першій вкрутить цю дурну лампочку. Чекають вже декілька місяців.

У Петра капелюх насунутий на самий ніс.

- Що сталося?

- Та… - неясно маше рукою. - Слухай, в мене настрій зовсім не для руконогомахання. Може, підемо кудись? Розважитися…

- Ні, не можу.

- Ми знайдемо щось дармове, повір.

Я ледве розплющив очі. Бо мені хтось заліпив їх пластиліном або глиною. Було гидко й дуже хотілося пити. Куций хвостик напроти мене обурено тремтів.

- У школу, як я розумію, ти не підеш. Дякую Богові, що тато цього не бачив.

- А чому?

- Він сьогодні на чергуванні.

- Так він вчора був.

- Хтось захворів… Та хіба тобі є до цього діло…

Я декілька разів бачив це «позапланове» чергування. Воно дуже юне, біляве, з великими блакитними очима і надто червоною помадою на губах. Я тільки підіймав плечі і ховав обличчя глибше у комір. Адже татові навряд чи сподобалась би така зустріч.

Якщо чесно, я б не став чергувати… Навіть незважаючи на сірий тремтячий хвіст моєї мами… Не мій «хвасон».

- Ні, мені нема до цього діла. Але я піду…

Я одягаю те, що знайшов і жадібно притулюю губи до кружки з водою. Я ніби пустиню пройшов за цю ніч. Тіло аж шелестить, мов висушений лист.

Як я ненавиджу цей хвіст. А обличчя… я занадто давно його не бачив.

Я потрапив тільки на третій урок. Вчителька щось невиразно пробуркотіла англійською та докірливо подивилась не мене.

- Сори, - відповів я, навмисно акцентуючи увагу на гуркітливому «р», і сів поряд з Михасем. – Це вчора?

- Ти про синець? Вчора такий зайнятий був, що й не побачив? – він сміється пошепки, але вчителька знов щось белькоче і бере в нас щоденники. Я не віддаю, ми деякий час возимося, тягаючи його один від одного, поки не отримуємо кожен по відвойованій у бою частині.

Потім мене виводять з класу. Михась йде за мною, урочисто несучі вчительську частину щоденника з зауваженням й вимогою до батьків прийти у школу.

На шкільному дворі ми спалюємо непотрібний папір і гріємо руки. Йти нам нема куди. В нього – батько, в мене… хвостик.

Десь місяця через два Катя спіймала мене у шкільному коридорі і сказала, що нам потрібно поговорити…

Холодно і презирливо тремтіли зірки. Вони когось мені нагадували, але думати про це не вистачало сил. Треба було натягнути щось тепліше… та я не хотів, щоб вона бачила, як стирчать мої худі зап'ястя з закоротких рукавів.

Здалеку Катя була дуже схожа на свою мати. Тільки трішки вище, та трішки тонкіше. Гнулася від вітру, мов колосок у своєму жовтенькому пальто.

Вона підійшла і легенько поцілувала мене у щоку… скоріш потерлася об неї. Я не ворухнувся. Відповідати їй якось, цілувати чи стискати її було страшно і навіть соромно.

- Я була у лікаря. Мабуть ти станеш батьком, - вона говорила дуже просто, мов про урок з математики.

А я нічого не пам’ятав. Хоча, якщо полічити, то виходив цей злощасний вечір два місяця тому.

Катя весь цей час трималася так далеко від мене… Що повірити було неможливо. Колосок, мабуть, зібрався дати врожай. Але я не комбайнер.

- Ти впевнена?

- Я ж говорю – в лікаря була.

- Ні, що батько –я…

Я чекав, що вона дасть мені ляпаса й піде. Але вона була така… така незворушна.

- Вважаю, що так… Тобі треба якось розв’язати це питання. Поки не дізнався батько.

Батько! Про батька я й забув… Вона розгорнулась на підборах і пішла геть. Так впевнено, що навіть вітер якось вщух.

Я прокинувся від мірного стрекотіння клавіш ноутбука. Я можу навіть не розплющувати очі, щоб сказати, що відбувається: мати сидить до мене спиною і її хвостик здригається в такт із кожним ударом її пальців.

Колись я дивився фільм про дядьку, що застряг в одному й тому ж дні. Це, мабуть, про мене.

В нас дві кімнати. Одна вважається моєю. Але з того часу, як мати стала брати роботу додому, вона приходить сюди кожний ранок і починає вистукувати свою морзянку. Бо я міцно сплю, а в тата сон чуйний. А в нього ж робота… І наукова праця. Він не висинається, йому потрібен спокій…

І я вже півроку у чотири ранку чую, як скрипить двір, як мати розкладує папір, шерудить проводами, а потім починає стукати. Але я лежу, заплющивши очі, до шостої. А потім починаю збиратися.Щоб тихо спати на останній парті у школі. Ніхто не помітить, боя навчився робити це з розплющеними очима.

Ось і зараз я починаю одягатися. Але вона говорить, не обертаючись:

- Куди ти? Сьогодні субота.

- В мене ранкова пробіжка з Михасем, - знаходжусь я.

Йти приходиться без сніданку, бо не можна ж бігати на повний шлунок…

У суботу о шостій ранку, та ще й наприкінці листопада, на вулиці гуляють лише бомжі та тумани. І якщо останні лякають неясними силуетами та вологими дотиками, то перші завжди готові прийти на допомогу, обігріти й поділитися залишками скудної їжі. Принаймні у нашому дворі інших я не зустрічав.

Я пройшов декілька кроків, вдивляючись в товсті клапті осіннього марева. Ось він. Дядя Ваня, як у Чехова. Він спав на люкі поряд зі старим собакою, ретельно загорнувши кути дірявої ковдри під себе. Цей собака завжди був біля нього: похмуро, не підіймаючи мохнатої голови, йшов слідом за дядьком куди завгодно, хоч через все місто.

- Дядько… - прошепотів я, обережно торкаючись брудного плеча.

- Га? – він, здається, і не спав, а чуйно прислухався до мого порпання поряд.

- Це я…

- Ну, лізь під ковдру.

- Дякую. Я просто посиджу поряд?

Він посунувся, даючи мені місце на теплому люкі. Ми дивилися на туман, на сонце, що почало потихеньку наносити рожеві мазки на голі вершини дерев, слухали тиху розмову рудого листя на мерзлій землі.

- Скоро зима… - сказав дядя Ваня.

Я розумів, про що він… Мабуть, він був вже старий, і тому точно не знав, чи побачить, як на гілках знов з’явяться світло-зелені крильця молодого листя.

- Так.

Собака підняв мокрі очі, подививсь кудись вдалину і тихесенько заскиглив.

У восьмій з під’їзду вийшов Михась.

- О! – здивувався він. – Ви що тут, романтики? Вірші один одному читаєте?

- Так, - огризнувся дядько. - Хочеш, й тобі розповім. Про жирафу на озері Чад?

- Щоо? Ніі, не треба. А хочеш, я тобі пива принесу?

- Так, давай пива. Хоча кофе чи чай зараз були б доречніше. Змерз я.

- Переб’єшся, інтелігенція. Сказав пива – значить, пива. Петро, гайда зі мною.

Коли ми йшли, я спитав, чому він відмовився купувати кофе. Воно ж було б дешевше. «Щоб не випендрювався» - відповів. Що ж тут скажеш.

Довго йшли мовчки… Потім:

- А що з Катею в тебе?

- Слухай, не псуй мені вихідні…

- Але ж вирішувати ж щось потрібно. Чи ти хочеш записатися у ряди молодих батьків, - сміється, примружуючи око з черговим синцем.

- А мене ніхто не питає, чого я хочу. Вона, наприклад, хоче грошей.

- Не давай.

- А в мене й нема… Тільки вона загрожує розповісти татові…

- Так, це серйозно…

Ми знов довго мовчимо. Михась тихо щось муркоче собі під ніс, щось розмірковуючи. А потім знов сміється й плескає мене по плечу:

- А йди до мами.

Я чув, коли людина дуже схвильована, в неї у животі немов тремтять метелики. Та у мене це, мабуть, був один великий махаон. А може, кажан якийсь прокинувся.

- А йди до біса! – я ледве проковтнув ту істоту, що вже билася десь у горлі.

- Я серйозно. Йди, поки Каті з татом нема. Вони кудись там помандрували на тиждень.

- І що? Що я їй скажу.

Петро на мить задумався, але потім ще більш повеселішав.

- Не кажи нічого… Але, вір мені, проблема твоя якось разом вирішиться сама собою… А ось і їх під’їзд. Код триста тридцять вісім, квартира вісімнадцять.

- А тобі звідки…

- Та йди вже собі! – і він втиснув мене в темний прямокутник, що пах цвіллю та смаженим луком.

Додому я повертався лише ввечері. Важко сказати, що я відчував… У кишені були якісь гроші, вони приємно шаруділи, коли я їх торкався. Але я робив це не навмисно. І навіть не знав, скільки їх.

Але я знав щось інше. Світ – великий і теплий, він м’який, мов жіночі обійми і солодкий, як поцілунок. Це ти – холодний, це ти – їж, геть усюди покритий голками, навіть на пузі, навіть під пахвами, навіть… усюди, коли вже на то пішло. Це ти винен в тому, що світ тебе не любить, бо як же йому це робити, коли ти такий колючий?

Мені здавалося, що всі мої мрії збулися разом, в одну мить – коли вона відкрила мені двері. Вона подарувала мені мудрість, я подорослішав, я дещо пізнав…

Катя зникла десь у тумані, мабуть, її й ніколи не було…

Я мимоволі помітив, як від густої тіні, що кидали декілька дерев збоку раптом відділився невеликий шматок й повільно поповз до мене. Це була тінь Михася. Вона хмільно посміхалася й ледве трималася на ногах.

- Ну й як?

- Що?

- Дала гроші?

- А чому б їй це зробити?

- Ти дурень.

- А чому б мені бути дурнем?

Мені не подобалась ця посмішка. Я відчував в ній щось липке й слизьке водночас… Щось, що робило все навколо дешевим, як вино у забігайлівці на сусідньої вулиці. В мене у роті стало кисло. А через мить – і в тіні, бо я побачив, як по її підборіддю з губи повільно стікає тоненька вишнева цівка.

- Ти що, дебіл? – спокійно спитав Михась, тверезіючи.

- Не лізь. Ліпше йди геть.

- Ні, придурок у рожевих окулярах, я не піду. Бо мені не подобається цей колір. І він тебе не личить. Ця жінка… Я приходив до неї до тебе. І не тільки, щоб побалакати про твої справи. І Колька приходив… І майже півкласу, хто у курсі.

- Замовкни…

- … але ти можеш пишатись, бо гроші вона дає не всім. Хоча й це не твоя заслуга… а моя… бо я заходив до неї перед тим.

Я побіг. Навіщо слухати тупу тінь? А вона все кричала мені щось про психушку, де час від часу відпочивала Катина мама… про те, що вона й не мама, а мачуха, а мама померла невідомо від чого, а може – просто збігла с коханцем… і про те, що вона вийшла за старого заради грошей, а той їх ховає десь, жінку тримає весь час у дома, нікуди не водить, гарних речей не купує… ось вона й розважається, як може… Чоловік знає, й Катя знає. Та їй ніхто не заважає… бо набридла… і скоро вона залишиться у якійсь елітній клініці назавжди…

Тінь ще деякий час бігла поряд за мною, потім відстала, а потім зникла десь серед пожовклого листя і голос її злився з його шелестінням.

Світ знов згорнувся у маленьку колючу тваринку, і я заховав його у кишеню поряд з цими клятими грошима.

Прокидатися не хотілося. Бо мені снився якийсь теплий сон, а на вулиці стояв листопад, який тільки цвітом нагадував костер, але не міг ні опекти, ні навіть зігріти. Але очі я все-таки розплющив. Відразу стало зимно… і в кінчиках пальців, і в голові, і в шлунку.

Я згадав про гроші і про Дядю Ваню, який вчора просив чаю або кофе. Купив й те, й те та пішов на те місце, що в останній час облюбував дід для ночівлі… Потім почав шукати навколо – розкидав купи листя, зібранінапередодні двірниками, зазирав у підвали та відкриті під’їзди.

І чим довше я цим займався, тим страшніше мені становилося. Я десь залишив напої, а з ними – образи і вчорашні сльози. Все було таким незначним… Бо не було головного в моєму житті – двох пар вологих очей, що дивляться на мене з тихим розумінням. Очей дяді Вані та його собаки. Сьогодні мені більш нічого не було потрібно.

Я знайшов його далеко, за декілька кварталів. Зазвичай він туди не ходить – не його територія. Але сьогодні він сидів серед ганчір’я на звалищі і дивився на мене незнайомими пустими очима.

- Дядьку, ти що? Я тебе кілько годин шукаю.

- Собака…

- Що? – мені знов стало холодно зсередини, немов я випив того крижаного повітря, як воду.

- Чи Барбосом його звали, чи Тузиком… забув… так соромно…

Він плакав. Тихо. Сухими очами. Але я відчував це. Потім несподівано заспокоївся і голосно сказав:

- А я ж йому казав, щоб нікуди не йшов від мене…Що ж зробиш. Скоро зима. Всі їсти хочуть…

Розпитувати чомусь не хотілось. Я купив ще чаю й ми випили за упокій Тузика-чи-Барбоса, бо й смерть його сталась комусь в пригоді.

Ми розмовляємо на різних мовах. І не тільки в переносному сенсі. Я звик розмовляти державною. Бо мені так легше розуміти те, що викладають у школі, дивитися фільми та й таке інше. Мамо гарно торохтить на обох, бо з дитинства розмовляла однією, а потім якось плавнесенько перейшла на іншу. Та ще й зробила з цього джерело доходів. Таке собі, по краплині…

А тато… відщепенець. Він каже, що медицину перекладати на давні мови не має сенсу, бо вона й так вся на найдавнішої з тих, що збереглися. В чомусь він, мабуть, має рацію. Але від того він стає ще далі від нас. Як іноземець, що приїхав ненадовго погостити…

Я прийшов увечері, брудний, як чорт. І у відповідному настрої. Тато був удома. Величезна рідкість. Мабуть, чергування готується до зимової сесії. Настрій в нього теж був десь у далекому мінусі. Але він чомусь вирішив, що воно якнайкраще підходить для того, щоб займатися моїм вихованням.

- Гдеизволил шляться?

- Я тебе не розумію, - відповів я й прошмигнув до своєї кімнати.

- Хорошо. Wheredidyouwander?

У кімнаті спиною до мене сиділа мати. Хвіст тремтів якось особливо, з якимось театральним обуренням. Ось цікаво, як вона вміє так виразно стукати по клавішах? Я впевнений, що якби я зазирнув їй через плече, то побачив би не кістляві пальці, а двох виснажених павуків, що налякано снують поміж чорних кнопок. Зрозуміло, вона вже відвикла від усього, що стосується батька. Навіть від сварок.

- Открой.

- Не розумію.

В тата пращури були звідкись з Кам’янець-Подільського чи ще щось. Тому його впертість відносно мови була якоюсь… безглуздою. Але колись я чув, як тяжко його батькам було адаптуватися під умови нашого міста. Як вони намагалися не відрізнятися від аборигенів, тому вивчали тутешній говір і в усьому наслідували місцевим. А тепер усе починати знову? А якщо потім щось зміниться? Тому тато почав вивчати англійську. Адже проти неї ніхто нічого не має й ще довго мати не буде.

- Openthedoor.

- Пішов ти.

Павучки завмерли у стрибку. Мамині плечі якось розгорнулися і вона стала схожа піаністку, що готується зіграти якийсь дуже складний пасаж.

- Што? – голос за дверями став пудовим, мов гиря.

- Скажи йому «Fuckoff, bloodyjerk». Він зрозуміє.

Я повторив. А потім швидко переодягнувся під гуркіт ударів та тріск не дуже міцної деревини, що була єдиною перешкодою поміж мною та неминучої карою, і стрибнув у вікно з другого поверху. Дякую богові, я вже давно навчився це робити.

І ось я знов на вулиці. Але цього разу без куртки та шапки і з пустим до неподобства шлунком. Який, до речі, жалісно співає щось на свій шлунковий лад. Якби внутрішні органи могли давати виступи, ми з ним, гадаю, непогано заробили б.

Вперше за ці дні я лізу у кишеню, бо там у мене нещодавно приємно шаруділи всесильні папірці. Але зараз там повна тиша. Усе залишилось у старих штанцях, які я кинув на підлогу у себе в кімнаті, коли переодягався. І сьогодні я туди, мабуть, вже не повернусь. От же… Як там мати вилаялася? Тато аж язика проковтнув. Ось коли розумієш – треба мову вчити…

Мамо… Перед очима нічого, крім куцого хвостика, та кістлявих плечей. А обличчя? Коли я бачив його востаннє. Вже здається, ніколи.

Я знаходжу теплий люк, де ще вчора грівся з дядьком Ванею. Його там, звичайно, немає. Мабуть, десь віддається горю, якщо жалісливі громадяни пригостили. Ось ще одна людина стала самотньою, зовсім-зовсім, мов зірка. Така брудна волохата зірка з сильним пивним духом.

Заснути не вдавалося. Усюди марилися якісь зловісні тіні, а потім раптом прийшла мама. Не та, що сидить до мене спиною – та, яку я вже майже забув. Та, що колись зігрівала теплим подихом мої рожеві долоньки, що одним поцілунком знімала біль з подряпаних колінок, та… Коли ти від мене відвернулася, мамо?!

Уві сні я заплакав і від цього прокинувся. Мабуть, я захворів, бо дихання моє було, як у вогнедишного дракона, але мене самого било у лихоманці, хоча на плечах в мене була дірява, мов сито, ковдра. Чиясь дбайлива рука вкрила мене, коли я марив. Та не її…

Я ледве знов не заплакав. Але потім звідкись з глибин мого єства піднялося щось… щось, чого я досі не знав, але підспудно відчував його присутність. Ненависть… сліпа, тваринна, незрозуміла і тому дуже страшна… Я вже догадувався, до чого вона мене кличе… Та сил будо занадто мало.

Було холодно, а вікна будинків, що ніби в жаху відступили від мене на декілька кроків, дивилися зараз сотнями теплих очей. У дитинстві мені завжди здавалось, що за цими медовими вікнами не може бути нічого поганого. Я уявляв, як там обов’язково за круглим столом, вкритим білою скатертиною, сидять люди і п’ють гарячий чай з лимоном або вишневим варенням, та тихо розмовляють. Ні для телевізора, ні для комп’ютера у цих картинках місця не залишалося.

Колись, дуже давно, моя мама взяла мене з собою до діда з бабусею. Там було саме так. Ще був «Київський» торт та смачні тістечка. Я наминав їх за обидві щоки, та намагався почути, про що розмовляють дорослі. Та вони говорили майже пошепки.

Дід раптом встав, узяв газету, а потім з силою зім’яв її, кинув і пішов на кухню. Мамо пішла за ним, а бабуся погладила мене по волоссю та тяжко зітхнула. Від повного шлунку, тепла та ніжного торкання я зовсім розімлів і майже задрімав. Але тут вбігла мати, швидко напнула не мене куртку та шапку і побігла до дверей. А позаду лунав, мов гуркіт грому, дідусевій суворий бас: «Без тебе досі жили і далі без тебе проживемо, і свою смерть як люди зустрінемо, а не як жебраки, що випрошують шматок хліба у подаяння. Побачиш, вчений твій ще себе покаже. Ще прийде коза до возу!..»

Мама бігла по сходинкам від цього басу, немов від міг настигнути її і потопити, як велика хвиля. А я ледве встигаючи за нею, задихався від бігу і все одно питав та питав: «а чому коза? а куди прийде? а що у возі? а що покаже вчений?»… Доки мати не зупинилася і не почала застібувати на мені ґудзики, поправляти шапку та шарф.

Я побачив, як блищать на її довгих віях сльози, і спробував витерти їх. А вона поцілувала мою руку і сказала: «Нічого, впораємося. Ти тільки не сердься на мене». Я більш нічого не питав, і вона більш нічого не казала. Вона йшла трішки спереду, і я бачив, що її спина поступово згинається, як від невидимої важкої ноші. Здається, обличчя її я після цього майже не бачив.

До речи, мені було тоді років шість або сім. А скільки ж їй? І скільки їй зараз. Я раптом зрозумів, що не знаю її віку. І це питання несподівано здалося мені життєво важливим. Настільки важливим, що я навіть на мить забув свої образи.

- Скільки тобі років?

- Що?

- Я кажу: скільки тобі зараз років?

- До чого це? Чи я здаюся тобі занадто старою? – голос в неї якийсь стривожений

Мамо стоїть до мене спиною, але я відчуваю від неї якийсь такий дух… таку енергію… що моє тіло одразу покривається гусячою шкірою.

- Ще кілька днів потому тобі так не здавалося .Чи я не права?

- Що? – здається, прийшла вже моя черга хвилюватися.

Вона сміється. Напружено, роздратовано… Та повертається до мене.

Це Катина мамо, здається.

- Ти не мамо.

- Мамо, мамо. Йди до мене, я тебе приголублю.

Вона протягує до мене руки. В неї дуже гарний манікюр. Як воно називається? Мабуть, 3D чи що… Я втрачаю контроль і вона обіймає мене. А нігті в неї починають рости, як у фільмах жахів. Я верещу… що є сили.

- Тю, - раптом говорить вона басом. І я прокидаюся.

Не було прогулянки темними вулицями. Не було сліз та медових вікон, що кружляли навколо. Тобто все це було, але тут, на люку. І вкрив мене дядечко Ваня, дай Боже йому здоров’я.

- Додому тобі треба, в тебе лихоманка. Вдома краще тобі допоможуть.

- Еге ж, - не дуже впевнено кажу я. – Мабуть, піду.

І знов кудись йду. Якби тільки знати, чи насправді.

Я прийшов до Каті. Треба було б подзвонити їй, та в мене немає телефону, бо я його викинув, коли мати зовсім дістала мене своїми дзвінками. Тому я став кидати у її вікно камінчиками. Незабаром у кімнаті включилося світло, і вікно стало схоже на великий акваріум… Яка рибка припливе зараздо мене? А може, це буде піранья? Або великий вусатий сом?

Приплила золота. Прилинула до холодного скла, впізнала та швидко щезла. А у під’їзді грюкнули двері і вона з’явилася біля мене.

- Чого ти?

- Катю…

В мене раптом розпух язик. Він став великим та ледащим, і не бажав повернутися, як я не намагався.

- Ти гроші приніс?

- Катю… Я не хочу.

- Що?

- Чи не можна якось її залишити?

- Що?

- Та цю дитину? Я б міг… Чи не можна її як-небудь оформити? Я б міг… працювати?

Катя ледве промовила ще раз “Що?” і низько-низько нахилила голову. Вона якось дивно здригнулася… А потім почала часто тремтіти, немов ота осичка. Я відчував усім тілом, як сльози котяться в неї по щокам.

- Катю… Катюнечко… Воно ж живе. Ти потім жалкувати станеш. А я можу… стати дорослим… Я тренувати можу.

І ось вона підіймає очі. Сльози в них насправді блищать, але… але вона захлинається від реготу.

- Ти що, лузер, справді вважаєш, що я буду з таким… як ти? Що я взагалі можу з тобою бути?

- Але ж ти…

- Спала з тобою?.. Хіба ти це пам’ятаєш? Мені просто потрібно було позбавитися від цієї курви, що оселилася в моєї хаті. І тягне, тягне з мого тата і кров, і кошти.

Вона замовкла на мить, та вдивилася в мене так пронизливо, мов хотіла щось роздивитись. Та нічого, мабуть, і не побачила, бо смачно, по хлоп’ячи,харкнула крізь зуби мені під ноги та пішла геть.

Я відчував себе так, немов по мені щойно проїхав великий дорожній коток. Але вона, ймовірно, не була повністю задоволена. Бо, коли я якось зібрав те, що від мене залишилось, та зробив перші кроки, почув позаду її голос.

- Стій, - наздогнала мене і щось сунула у кишеню. – Тримай. Подивишся на дозвіллі… еротик-шоу… Воно вже не потрібне…

- Чому, - тупо спитав я.

- Сама пішла. Ніхто її не виганяв, - а потім знову зареготала: - Казанова! – та зникла, немов її й не було.

Я заплющив очі, але коли відкрив їх знову, залишався на тому ж місці. Не було ані люка, ані дяді Вані. Вітер дунув мені у обличчя, та розвіяв останню надію, що це теж було уві сні.

16.

Йти було нема куди. Я став маленький-маленький. Комашка, що не встигла сховатися в підзимок і тепер помирає від вселенського холоду. А може, я зірка. Одинока зірка у зимньому студеному небі. І ось я лечу, лечу, лечу у космосі і натикаюся на іншу, таку ж самотню…

Дядя Ваня, що півгодини тому дбайливо вкривав мене своєю ковдрою, тихо замерзав, дивлячись у байдужу синяву. Він вже був такий холодний. Шматочок льоду.

Я дивлюся йому в очі. У кінці прозорого тунелю, який дядя Ваня так вміло скривав у своєму роками нечесаному волоссі, крутили дивний фільм. Кадр за кадром змінювались обличчя – ласкаві і жалісні, жорстокі й беззахисні. Ось і я пройшов, мов тінь…

А потім вийшов з якихось закутків собака. Такий чистий і причесаний. Він дивився на мене і немов посміхався, мені здалося – начебто просив мене про щось. Але я мовчав і він відчув себе впевненіше. Його кудлатий хвіст декілька разів якось сором’язливо походив туди-сюди… і раптом радісно завиляв. Висока тінь, теж дуже нарядна і чиста, зробила крок до нього… Пес кинувся до неї і поставив обидві лапи їй на плечі.

Я побачив якийсь рух на дядьковім обличчі, його очі на мить спалахнули чудовим теплим світом і раптом їх почала затягувати павутина, від центру, де ховалися щасливі фігури і до самих країв… Поки зовсім не потемніли і не згасли.

Я сидів біля нього і вже не знав, що робити. Хтось підійшов, поштовхав його, потім довго трусив мене. Незабаром приїхала поліція, швидка. Щось питали, здається. Та я мовчав.

Кажуть, що людський організм не терпить порожнечі. Він намагається заповнити її будь-чим, навіть якщо воно смертельно для його власника. Я марив, що цій лід, який так зненацька захопив дядю Ваню, добрався й до мене і тихо захаращує собою пустоти. А їх в останні дні ставало все більше.

Хтось дав мені чаю і накрив пледом. Хтось забрав чашку і грубо здер з мене ковдру. Потім всі поїхали.

Я підняв очі до неба. Мабуть, десь там було нове сузір’я. Але дуже, дуже далеко.

- Дядю Ваню, ви хто?

- От дурний, ти ж сам сказав.

- Ні, не зараз. Колись. Є у вас хтось на Землі?

- Мабуть, є. Бо вона ж велика. Дуже велика.

- А були в вас діти?

- Мабуть, були. Та ми вже не пам’ятаємо один одного.

- А чому?

- Бо вони пішли. Хтось заробляти гроші на чужину, хтось здобувати славу трохи ближче. Ніхто нічого не отримав. А земля одна, усіх прийме, їй байдуже до твого багатства і до твоєї слави…

Я підняв до неба очі з замерзлими на віях сльозами і завив. І звідкись зверху мені відповіло таке ж протяжне виття.

17.

Дома було тихо. І темно. Ніхто не стукав по клавішах, ніхто не дивився телевізор. Я пройшов повз кімнати, що вважалась у нас вітальнею. Раптом здалось якесь мерехтіння у куті, щось тихо дзенькнуло. Немов прикрашена ялинка тихесенько гралася зі своїми невагомими іграшками… Та я так багато бачив сьогодні дивного…

Усе було казково і мертво… Але я чув дихання.Дихала кухня, в ній ховалось життя. Приваблений цим теплим повітрям, я зробив декілька кроків і… застив у дверях.Там був такий золотавий пилок, пахучий, м’який, легкий, що мені здалось, що я, зі своїм брудом, зібраним під час моїх блукань, однією своєю присутністю можу знищити це чарівне сяйво.

Ніс втягував солодкі п’янкіпахощічогось дуже домашнього і смачного. Але відвиклі від яскравого світла очі свербіло і пекло – я не бачив нічого, окрім розпливчастого силуету десь у глибині.

Зрештою я прозрів. Це була мама. Як завжди, я бачив її спину, але цього разу тонесенький хвіст не здригався у такт зі стуком клавіш. Він був якийсь… спокійний, чи що… І плечі, і голова, і вся її постать були немов наповнені дивним впевненим покоєм, якого я ніколи досі не помічав в ній. Вона ніби виросла.

Але краєм ока я побачив одну річ, яка відвернула мою увагу від неї. Ніж. Блискучий, великий і дуже… новий. Мабуть, їм ще ніколи не користувалися.

І тієї ж миті я згадав усе: і свої образи, і сльози, і ночі без сну, і навіть занадто короткі рукава моєї куртки. Ненависть, яка вже показала своє обличчя кілька часів тому, знов прокинулася і заворушилася у мені. Як все просто – один рух, і все це скінчиться…

Я взяв ніж і… в його широкому лезі раптом відбилася мама. Вона вже не була до мене спиною, вона дивилися мені прямо в очі своїми великими блакитними, як зимнє небо, очами. Я згадав їх колір чи… ? Так, вона справді дивилася на мене. Це було так дивовижно, що я ледве не впустив ножа.

- А в нас свято, - вона посміхнулася.

-Яке? – я не міг впізнати свого голосу, такий він був хрипкий і сиплий.

- Новий рік… Та це насправді неважливо… Ріж ковбасу, якщо в тебе вже ніж.

- Мамо, який Новий рік? До нього ще майже місяць.

Вона повернулася і сіла за стіл. В ній усе гуділо, я відчував цей дзвін навіть на відстані.

- Сідай, - сказала вона. – Я повинна тобі дещо сказати.

Я покірно сів.

- Він пішов. Не знаю, засмутишся ти або зрадієш, але це так – він пішов… І я вважаю, що маю повне право відзначити цей день як початок нового року мого нового життя…Ми маємо право, якщо ти приєднаєшся до мене.

Раптом я відчув, як сильно втомився за останній час, як неймовірно, по-звірячому зголоднів, і як мені було холодно. Холодно не від вітру, який обдував мене, не від одиноких снігових кульок, що іноді роняло небо, а від порожнечі всередині. Я хотів сказати ій про це. Хотів, щоб вона, як може, зігріла, неважливо, гарячим чаєм, їжею, або... обіймами…Але щось булькнуло і почало наповнювати мене… чимось теплим і солоним… Його було так багато, що воно полилось через очі нескінченним потоком сліз.

У лікарні я пробув недовго. І майже нічого не пам’ятаю з того, що там відбувалося. Мати викликала швидку, як тільки торкнулася мене – жар був такий, що важко було навіть руку тримати у мене на лобі.

Машина їхала по темним нічнім вулицям, і я крізь сльози і морок бачив золотих світлячків, що проносилися повз вікон… Мені було жаль лише одного… Я так і не встиг покоштувати ковбаси…

Мене довго чимось кололи, кудись носили і щось досліджували. Я хотів сказати, що у мені нічого такого немає, тільки сльози та порожнеча – нехай більш не мучать мене. Але голосу чомусь не було.

Та тепер мені легше. Набагато… До речі, дядю Ваню звати Василем Гнатовичем, а собаку – Єпіфаном… Якось так… Якось так…