Мене відвезли в лікарню і довго розпитували про все та я мовчала. Навіщо говорити із німими і сліпими? Лікар через декілька хвилин мабуть втратив до мене інтерес і пішов з палати.

Незабаром приїхав батько. Лікар зустрів його сумною посмішкою. Потиснув руку і почав розповідати про мене різні погані речі, але батько був розумним і мабуть не повірив лікареві. Ми вийшли із безколірної будівлі і пішли трохи прогулятись по набережній. Чайки радісно літали в небі і хвилі переливались через різнокольорове камені. Дівчинка вбирала в себе кольори і оживала. Їй ставало затишно під старими липами, що зкидували із себе жовте листя. Як їй не вистачало Сера Листочка. Де він тепер?

Сонце вже сідало, коли ми побачили дівчину яка мабуть хотіла впасти з моста вниз. поки тато пішов дзвонити не знаю куди, щоб допомогти дівчинці, я підійшла до неї.

- Не роби цього. – промовила маленька дівчинка

- Чому – почула вона у відповідь.

- Хіба життя у нас для того, щоб втопитись. Ну і втопишся а потім? Що буде потім.

- Нічого не буде.

- Мені все рівно, але не вже тобі це підгодить, підходить залишити все, можливо тобі погано, але якщо я це не зробила, то що тобі мішає це не робити. Що спонукає тебе на цей крок?

- Ну, я лишня, самотня, я нікому не потрібна.

- Навіть собі? Подивись на мене, можливо те, що я живу і не кидаюсь у воду щось буде для тебе і важити.

- Мені погано.

- А мені? Кому добре. Помирати ти завжди зможеш. Дай собі ще один шанс, можливо все буде краще, можливо і ні. Але що тобі мішатиме прийти на міст скажімо через рік, або два?

- Нічого.

- От бачиш нічого тоді можливо так і зробимо. Спробуємо почати все знову. Світ такий красивий, що я думаю не має смислу його руйнувати. Просто потрібно жити. Життя - що є кращим від нього? Можливо це і є наше щастя? Ти не спіши по сиди подумай, а я піду. Лише добре думай. Кожен варіант буде по своєму правий…

вона йшла на зустріч чоловікові. Який мабуть був батьком тій маленькій дівчинці.

- Розумна у вас дочка. – тихо промовила жінка. – словами може залікувати найбільші рани.

- Ви з нею говорили?

- Трошки. Вона допомогла мені знайти шлях у цьому житті.

- Вона ж німа. – під ніс промовив батько, щоб його не почула незнайомка.

Батько сів біля мене на стареньку лавочку, що під немилосердними променями сонця і вітрів втратила більше половини свого кольору. Він погладив її маленьку головку. Волосся віддавало шовковистістю, і персиками.

- ти нічого не бажаєш мені розповісти? –він дивися запитливо в її очі та нічого крім темряви там не побачив.

Дівчинка мовчала. Вуста були сильно стиснуті, і можливо вона намагалась, щось розповісти батькові, та хтось, або щось їй не дозволяв це зробити.

- я думав, що ти мене любиш. – тихо прошепотів Батько.

Слова ледь - ледь злетіли із його вуст, та цей маленький подих викликав бурю в дівчинки. Вона почала схлипувати, і цілий ураган солоних краплин випав із її синьо-зелених оченят. Вона кричала і плакала, навіть небо і те заховалось за хмари, щоб не бачити це страждання невинної душі.

- тихо, тихо – шепотів батько обнімаючи дівчинку – вибач мені старому за слова, вибач. Я, я знаю, що ти мене любиш, просто деколи мені стає так важко жити, що я не розумію, що говорю. Заспокойся все буде добре, татко біля тебе. Біля тебе. Біля тебе..

Чайки продовжували кричати і підхоплювати шматочки хліба, що з моста кидали їм люди. А десь в місті серед кам’яних лісів йшов маленький чоловічок в старенькому порваному камзолові, що висів на немічному тілі. Слабість і втома падали широкою тінню на землю. Він давно вже нічого не їв. Голод заставляв по інакшому дивитись на світ. Ти починає цінити те на, що ніколи не звертав своєї уваги. Ти розумієш вагу слову, та випадкам. Він шукав дівчинку, та сам гублявся серед одноманітності. Під вагою сірого кольору він осунувся і похудів. А скільки раз він тікав від дивних людей. Він же такий кольоровий.

Він спустився до води і занурив у теплу каламуть стоптані ноги. По воді плавали золоті листочки стареньких лип, що росли неподалік від річки, вони були острівками зелені серед кам’янистостей людського світу. Вони немов ті релікти розповідали людям, що є кольори на світі, є життя, справжнє життя а не пластмасове.

Він почув плач дитини. Він був настільки знайомий, що чоловічок від радості мало не впав у річку. Очі в нього загорілись дивним вогнем і підхопивши свій клунок з речами, побіг в напрямку крику. Нарешті він знайшов, знайшов. Він такий був радий. Скільки він її не бачив? Не чув її золотого голосу? Нарешті!!!!

Розділ 4.

Мені приснилась Мамка. Вона взяла мене на коліна і відкрила стареньку книжку де багато було кольорових казок і почала читати казку про листочка та коника стрибунця:

«в зеленому лісі жив був маленький коник стрибунець. Його домівкою був старенький пеньок що стояв посеред поляни на якій росли смачні суниці. Коник любив ласувати суниці, а потім стрибати по листочкам конюшини. Та одного разу прийшов темний вітер і багато поламав дерев. Прокинувшись ранком, коник знайшов біля свого будиночка пораненого дубового листочка. Листочок на диво був легенький і коник без зайвих зусиль заніс його до будинку. Помив, протер суничним соком розірвані частинки листочка і поклав його в ліжко спати, а сам пішов робити порядок на своїй полянці. Робото було багато, вітер накидав багато гілок, каменюк, на суничні поля, і коник не помітив як зайшло сонечко.

Зайшовши в будиночок він зразу підійшов до свого ліжка де лежав листочок. Листочок ще не прокинувся. Лише на третій день листочок відкрив очі, і посміхнувся. Коник від радості аж застрибав, по кімнаті. У великій чашці він приніс листочку солодкий чай із суничних квітів.

- дякую промовив листочок беручи чашку в руки.

Він пив чай, тихо, тихо, немов боявся, що знову прийде вітер і зірве його з гілок.

Вечором вони разом вилізли на пень, і посідавши на принесені коником стільці почали пити ожиновий чай із суничним печивом.

- і що мені тепер робити? – запитав листочок в Коника.

- Як що? Стрибати, співати, просто жити

- Але так не можна – це твоє життя, а не моє.

- Ну і що, будемо разом жити, доглядати за полянкою, збирати смачні суниці і кожен вечір милуватись зоряним небом.

- Я ніщо без свого дерева, я вирваний із свого світу, я не …

- Та перестань, що сталось, то сталось, потрібно далі жити, життя триває, і воно таке прекрасне.

- Ти правий, але кожен має своє місце і моє не тут, а на дереві, серед інших таких як я. ти не подумай, щось погане, але я так не можу, мені сумно без моїх товаришів по гілці, я відчуваю себе не впевнено на землі, не відчувавши підтримки дерева, розумієш, ми єдине ціле, всі листочки, гілки, корені, дерево. Ми єдність, ми допомагаємо один одному, ми сумуємо і радіємо разом, ми разом кохаємо і разом помираємо як і народжуємось. Я не можу так не відчувавши пульс своїх побратимів, їх думок.

- Я тебе розумію, але в тебе є новий шанс, стати особистістю, завжди навіть в найгіршому, що станеться із тобою шукай позитивне, добре для себе і тоді життя завжди буде цвісти для тебе бузковими квітами.

- Тобі легко говорити, а я не такий як ти, я ніщо, разом ми сила, а я сам…

- Подивись на зірки, вони так далеко від нас. Можливо нас вітер зірвав як і тебе із неба і кинув на землю. Кричачи живіть. І ми живимо, як би ми не бажали дістатись зірок, та вони завжди будуть далеко, ми піднімемось на зірки а з них побачимо нові зірки, і захочемо дістатись до них, і так завжди, а вони лише зірки, а ми сильні! Ми особистості! І це головне. Що радій своєму житті, радій кожній хвилині проведеній на цій землі. І живи одним днем.

- Чому? Завжди треба готуватись до зими.

- Навіщо? Хіба ти знаєш що станеться через годину, хвилину із тобою?

- Ні

- Тоді навіщо і думати про те що буде якщо не знаєш чи воно буде. Живи миттю, живи тепер ,а що буде потім побачимо. А тепер потрібно йти спати.

Листочок не міг довго заснути і змиритись із своїм становищем, він чув як його кличуть до себе побратими, як журливо бреньчат корені дерева. Але що він міг. Ранком коли ще коник спав листочок покинув його домик і попрямував до свого дерева. О ,яке воно велике і високе. Листочок довго дряпався, по старій корі, по гілках, поки не дібрався до свого черешка. Та він ніяк не міг знову прикріпитись до гілки, стати одним цілим з деревом, з побратимами, він вже змінився, він не той листочок, що був тоді до падіння. Він балакав обійнявши гілку, і сльози росою опадали на землю. Дерево теж плакало, плакав кожен листочок на дереві, плакав весь ліс… плакав листочок…»

Її збудив крик павука. Дівчинка сонно протерла кулачками оченята і позіхнула. Вона знову закрила оченята, можливо мамка знову прийде і дочитає казочку про листочка та коника до кінця. Та мамка більше не прийшла…

«через декілька днів Урій ступив на землю Аммонійську, впав перед ногами свого воєводи і простягнув листа Йоабу. Зламав царську печатку Йоаб і почав читати. Чим більше він читав тим ставало похмурішим його обличчя. Не подобались йому Давидові слова, та не посмів Йоаб ослухатись Давидового наказу. Прийшла ніч та не міг заснути Йоаб. Його не покидала думка про те що він мав вбити багато воїнів. Відправити на вірну смерть тих з ким ділив казан із кашею ,і пив вино над трупами ворогів, а тепер їх мав відправити на вірну погибель, і за що, він і сам не знав. Що зробив Урія, що накликав на себе Давидів гнів. Він не знав, але мав виконати той наказ бо Давидовими вустами глаголе сам Госпоть. Пройшов день, другий, і от наказує Йоаб своєму війську на ступати на воїнів Аммонійських. І в перші ряди поставив він Урію. Той стояв із щитом без страху і злих сумнівів, він вірив в Бога, в те що Бог його захистить, і в те, що він робить праведне діло. І пішло військо на приступ ворожого міста. Хмара стріл полетіла на воїнів, біля Урії впав воїн із пробитим стрілою горлом, кров лила фонтаном на зовні, та на губах воїна була посмішка, і останнє слово воїна було Ієгова. Драбини підставили на мури і піднявши над своєю головою щит Урій кинувся першим вилазити на ворожу стіну. На нього посипались каміння, та Бог йог вберіг, багато воїнів впало, під отим кам’яним дощем, а потім полили смолу, яка обпікала шкіру і виїдала очі. Крик, біль і кров. Все перемішалось перед його очима ,але він перший виліз на ворожий мур і прокричав: - « Слава Господу Богу!, Слава Давиду! І вороже копйо пробило його груди, кров бульбашками виступила на його вустах, а очі так і завмерли, одна мить і все життя пролетіло перед Урійовими очима, так мало він жив, так мало Бог виділив йому хвилин життя, він падав з скинутий ворогом з стін, до низу, в глибокий рів, але Божа Слава гриміла в його вухах, а перед його поглядом стояла Бетсаба. Серед оливкового саду свого батька, де вперше він її побачив і закохався, він зрозумів, що не бачив ще такої лілії, такої божественної краси, як тоді з повним кошиком маслин в тендітних руках, вона була красива, як Давидова вежа, як посмішка Єви. Він падав а вона пройшла повз нього і обняла Давида за пояс, а він лукаво посміхаючись почав її роздягати, одяг падав на землю, на траву, і перед очима його поставав її звабливий стан, її ніжні опуклості прикрашені сонячними променями та духмяним мирром. Урія махав руками, він намагався відігнати зрадливе марево, та вона лягла на ложе із шкір тварини і проводячи рукою по плоскому животу спокусливо показала язика Давиду, а цар ляг на неї, на ложе і ввійшов в її лоно!!!

- Ні! – це Були останні слова, що злетіли з губ Гетія Урійи.

Він впав на зламані списи, та розколоті щити, своїх побратимів. Вся земля біля ворожих мурів була покрита трупами Божого війська. Вони програли…»

Розділ 5.

«Слышно за забором привычное хлюпанье в этой грязной воде

Которая когда-то в прошлом была дожем…»?????

«С тревогой каждый звук мой чуткий ловит слух;

То - эшафота стук...»??????

Дивлюсь на воду і спостерігаю як хвилі відносять від берега пожовтіле листя. Мені завжди весна була синонімом осені. Чому? Мабуть тому що восени природа вмирає, а весною вона валяється на дорогах залишками своїх осінніх шат, вони безколірними сірими воронами бігають перед моїми очима шукаючи поживи, а її немає, хіба що трупи. Та вода продовжувала переливатись прозорістю поміж великих сірих каменів. Вона їх ніжно пестила, а вони заплітали в її кучері сріблясті перлини жовтого піску.

Мертві листочки проносяться біля мене в повітрі, вони заживо обідрані злим та колючим вітром. Вони плакала і наповнювали світ тихою музикою немов далеко за деревами сховався музика і грав на старенькій флейті. Музика вміє заколисувати, як от і тепер…

Я розумію, що лише в природі я можу віднайти себе. Допоможи музико віднайти мені Листочка! Допоможи…

Згрібаю в жменю сірі камінці і кидаю в тиху річку. Китайськими дзвониками відповіла вода мені, і сонечко посміхнулось останнім теплом. Буль, буль-буль…

І знову осінь ніжно меланхолить мою маленьку душу. Мені цікаво невже більше ніхто не задумовується над тим ким ми стаємо? Рабами сірих людей! Роботами. Та що я кажу, я ж просто маленьке створіння, а вони ДОРОСЛІ, що мені до них…

На іншому березі я побачила маленьку дівчинку. Ні це не було моїм відображенням – дівчинка була красивою(((((. Вона сиділа обійнявши голі коліна руками. Хто вона? Чому вона плаче? Вона пораненим птахом зависала над водою наче вічність перестала для неї існувати. Розкривши крила маленька душа плакала над прірвою сьогодення, малиновими краплинами болі і самотності – Садами Семіраміди.

Сади…крила..вода…

Вона побачила мене і наші погляди на якусь мить зустрілись, лише мить і мене обійняв такий холод і біль, що я вся покрилась інеєм, і стала молочним морозивом, у вафельному стаканчику. Вона білою лілелою впала до моїх босих ніг…

Я заплакала і сіла біля неї…та вона зникла…

- де ти була? – розкладаючи на столі тарілки запитав батько.

«інтересно коли це тобі стало цікаво де я гуляю? Невже наркотик закінчився?»

- добри мовчи, що будеш їсти?

«а що є вибір?»

- я приготував смажену картоплю з рибою та ананасом, як ти любиш. – він посміхнувся.

«що з ним сталось? Приготував? І сірої людини біля нього немає. Світ змінюється»

- ми скоро переїдемо.

«куди?»

- мабуть важко цілий день гуляти самій? Скоро я буду мати більше вільного часу.

«КУДИ?!»

- їж, Сонечко, їж…

- «Куди?»

Ми повечеряли і Батько вклав мене до ліжка.

- хочеш я тобі почитаю казочку?

«звісно що хочу»

- колись давно – і він ляг біля мене і почав розповідати. Так добре було знову почути татків голос, і побачити маленькі промінчики життя в його мертвому погляді. – на бері річки жила красива дівчинка на ім’я C?leste lis. В неї були дивовижної краси білосніжні крила, та самоцвітна корона на голові одного разу вона знайшла на березі мушлю, стареньку, але якщо її було прикласти до вуха то було чути, як співає море. Дівчинці вона дуже сподобалась та мушля і вона їй дала ім’я - marin musique. Весь свій вільний час дівчинка витрачала на мушлю. Тихими вечорами сидячи на каменях у вишневому саду, C?leste lis, слухала спів marin musique, та милувалась нічним небом. Вона вже не літала ранком і не купалась в сонячних променях, вона загубилась в отих казкових краєвидах, що нашіптувала на її вушко старенька мушля. Одного разу її побачила небесна богиня Аrdente Аffection, і вирішила допомогти дівчинці. Богиня назбирала в пригоршні зоряного пилу, що загубив старий Небесний дух Vie, і коли дівчинка заснула то насипала того пилу в стареньку мушлю, і сталось диво – мушля перетворилась на чарівного Юнака із квіткою в руках. Дивна музика наповнила кімнату, чарівні Єдинороги бігали по кімнаті, сирени співали вітрам любовні сонети, а русалки ніжно пестили тіло, то кентаври немов холодний степовий вітер пронесуться в музиці до лісові мавки затягнуть тужливу мелодію, що аж розривається серденько, то спілою калиною виростуть звуки, і впадуть до ніж білосніжними лебедями, і на своїх крилах піднімуть аж до сонця звуки мелодії де вони перетворюються в самоцвіти, і веселкою затанцюють в синьому небі і від співу небесних Янголів прокинулась Небесна Лілея посеред фантастичного саду, і там в кутку стояв юнак, і співала музику квітка в його руках, і з під пелюстків вилітали дивні створіння. Вона засміялась, і піднялась із свого небесного ложа, і підійшла до юнака. Вона зірвала вишневу гілочку і з її пелюстків створила юнакові крила, і тепер вони в двох літають в небі. Та це не сподобалось морському царю, якому колись належала та мушля. Він захотів, щоб лише йому одному грав на квітці Музика. Та Лілея не віддала свого коханохо злому царю і тоді він наслав на закоханих повітряних демонів та морських урукталів, які зібрали нечуване військо сліпих людей і напали на Небесну Лілею. Почалась битва стихій. Морський Музика тримав в руках білосніжну лілію і кентаври мчали на людей тримаючи в руках довгі списи, а Лілея зривала з дерев гілочки і перетворювала їх в соловейків які співали, і заколисували небесних демонів, та Морські Уруктали були занадто жорстокими і не чули вони ні солов’їв і не бачили міфічних істот. їхні бронзові мечі розірвали груди Музиці, і впала в калюжу крові біла Лілія, а Дівчинка каменем впала на камені і розбилась. Зникли кентаври, соловейки мертвими попадали до ніг Чорнючих Урукталів. Зникла музика, зникла веселка в небі. Та цього було замало Злому Царю морів, і наказав Урукталам принести йому тіло Небесної Лілеї, та серце музики. І коли Морські Демони принесли Йому, Лілею та серце юнака на підносі, до Морський Повелитель наказав русалкам вирізати з красивого дівочого тіла корпус на який начепив струни виткані злими каракатицями з юнакового серця, а з дівочих долонь, скинуті з неба в море за гордість зірки зробили смичок на який почепили волосся Злих Урукталів. Тепер навіки і тілом і серцем, будуть вони разом, і своїми ж долонями вона буде приносити біль коханому, вічно!!! Засміявся Морський Цар і дав він ім’я своєму жорсткому творінню - violon. Ти вже спиш? Не ту казочку я тобі розповів, та не вмію я веселе придумовувати занадто жорстоке до мене стало буття, я вже немаю сил боротись, та, та. Вмене є ще ти заради тебе можна і ризикнути, щось створити хороше, зламати оте моє і вперте я і почати знову жити… спи. - І він поцілував дівчинку з понівечиним обличчям в чоло, і накрив ковдрою. Тихо закрились двері а дівчинці снилось, як не молода вже людина грає на скрипці, і скрипка плаче в його руках білим, вишневим цвітом.

Наступного разу я знову пішла до річки і на старенькій вербі, що від старості схилилась аж до води я побачила дівчинку в білому. Вона сиділа на стовбурі який весь був покритий пухнасто-зеленим мохом і пальцями на ногах пестила хвилі річки.

- можна біля тебе – запитала я дівчинку.

- Сідай. – тихо промовила вона мені у відповідь.

- Давай пограємо. – запропонувала я дівчинці.

- В що?

- В гру.

- Яку? – кидаючи частинки кори у воді запитала мене дівчинка і додала – я не знаю ніяких ігор.

- То не страшно, я теж рідко коли гралась – почала я тихо говорити – в мене колись був друг Сер листочок ,то тоді разом з ним ми грались, а тепер його немає і мене з ніким гратись.

- А в мене ніколи не було друзів… ну що почнемо грати?

- Згода, гра називається кольори. Називаєш колір, я відповідаю що мені цей колір навіює, і кажу тобі новий колір, програє той хто не буде знати кольору. Колір можна лише один раз називати. – згода?

- Так. – і вона почала гру – Жовтий

- Життя – відповіла я і додала – лимонний

- … - вона мовчала і лише згодом вказала – хвороба, Сірий.

- О, мій самий нелюбимий колір, убогість сердець, Малиновий.

- Вульгарність, помаранчевий.

- Насичений колір, я б сказала – це радість, чорний.

- Затишок, зелений.

- Небо.

- А чому небо?

- Сер Листочок говорив, що небо колись було яскраво синім та зелене, не те що тепер, червоний.

- Страшний колір… біль, сильний біль…- вона мовчки зірвала гілочку і кинула в річку – фіалковий.

- Весна, Мама – дівчинка здригнулась при слові мама, чому? – мамка завжди у своє волосся вплітала фіалкову стрічку, а в тебе із яким кольором асоціюється мамка?

- Полотисто-брудний, безколірний… - дівчинка подивилась на мене – але не питай чому, срібний.

- Ностальгія за літом, та теплом, білий.

- Білий, білий – зашептала дівчинка – зло, бАТЬКО, порожнеча, смерть, давай перестанемо, мені набридло.

- Добре. – але дівчинка вже нечула моїх сів вона стрибнула у річку, і хвилі водяні огорнули її тіло…

Я й не помітила як звечоріло.

- не можна гуляти дівчинко так пізно – заговорив п’яний чолові.

- Чому? – запитала я його виходячи на світло.

- Блять – це все що він падаючи і втікаючи проказав.

Підійшла до знайомого під’їзду і занурилась в темряву, сходів. Натиснула на маленьку зелену кнопочку, і мені відкрив двері батько.

- нарешті! – обійнявши і піднявши на руки заговорив батько – а я вже дзвонив міліції, думав, що ти пропала.

«заспокойся татку, зі мною нічого поганого не може статись, зі мною ж … - і я згадала про Сера Листочка і заплакала.

- не плач, моя Квіточко, не плач, все добре – і він притулив мене до себе, я відчула, що він заплакав. Ніжно провела по його зморшкуватому обличчі, змахуючи гарячі сльози.

«Не плач татку, я ж перестала…»

Ми сиділи і дивились казочку, про Червоні черевички. Як маленька дівчинка врятувала ліс від злої відьми, та я відчувала, що мені теж прийдеться воювати, але із сильнішим ворогом, ворогом, який вбив мого Листочка, і напустив у світ своїх Сірих Людей. Я буду боротись я не віддам їм свого татка. Я ніжно притулилась до його плеча, і рукою погладила його вже сиве, довге волосся…

Настав ранок і батько поїхав в сусіднє місто, захопивши із собою чорну сумку. Він її останнім часом частенько почав носити, і заборонив мені в неї заглядати, а я нагодувавши Павука пішла до річки в надії знайти дівчинку і можливо вона, розповість, щось про себе. Можливо. Я сиділа на березі і вдивлялась в ранковий туман. Десь далеко в березах співав соловейко сумну пісеньку. Річка несла важкі сіро-свинцеві хвилі, вона була брудна і не було вже видно жовтого піску в її кучерях. Комиш тихо погойдувався відбиваючи ритм соловейку. Далеко по дорозі їхали машини, їх гуркіт потопав в густому переповненому вологою повітрі. Завтра Мамчин день народження, і батько казав, що ми переїдемо з цього незатишного та вбогого міста знову жити в село. Я чекала дівчинку, щоб з нею попрощатись. Серед туману я побачила її постать. Тепер дівчинка була в чорному платічку із зеленим горошком на полотні. Вона сіла біля мене на тополевий пеньок.

- чому в тебе лівий рукавчик напівсиній?

- Невистачило чорної барви.

- Зрозуміло… - та я нічого не зрозуміла.

- Яка річка величава і вільна.

- Це омана.

- Чому?

- Річка, як і багато людей, як і всі люди несуть вільними і ніколи ними не стануть. Річка тече там те їй дозволила зробити русло земля. Річка тече там де це до вподоби людині, якщо вона захоче до може і висушити річку, чи змінити напрям течії. Вона неслухняний раб який часто бунтує, але все одно виконує накази свого Пана. Вона рада, що думає , що вона вільна та насправді вона, як і людина слуга свого Я.

- Це не так…

- Звісно не так, все набагато складніше і страшніше, люди як і річка сама витісую собі домовину із спілого бука…

- Мені пора…

- Зачекай, ми завтра їдемо до Мамки, і ми більше не побачимось.

- Чому?

- Ми переїздимо.

- Не ми а ти, - заговорила сумно дівчинка – і повір ми скоро зустрінемось, ми будемо жити поряд.

- Чому, лише я? чому? – та дівчинка зникла в ранковому тумані…

Ми їхали в машині. В Мамки сьогодні день народження, і ми йшли до неї в гості. Ми довго стояли над її плитою і молились за її душу. Вчора вона до мене приходила і казала, що скоро ми будемо знову разом. Та я думаю, що це не можливо. Вона там, а я тут.

Дощ падав на землю важко дихаючи. Він спікався в асфальт який наче горів, і вода парою піднімалась знову до сірого неба. Хоча тепер воно було сильно темним немов мої очі. Я відчувала мокре повітря на губах і на руках. Песик закрутившись калачиком лежав у моїх ногах тихо попискуючи. Як там мій павучок. Хоч ми йому і поставили повну миску віскесу та молока, та я все одно турбувалася за нього. Павучок розказав мені, що бачив біля нашого під’їзду мертвого Сера Листочка. Він був майже безколірним і худим. Він так мене не зміг відшукати. Тепер я самотня на цьому світові.

Батько замкнувся в собі після смерті Мамки і став не таким. Почав себе називати старим, хоча йому не було і тридцяти. Він слухав, як люди кричать, щось погане про Бога і весь час був чорним привидом із довгим волосся. Він був добрим. Та душею він мабуть вже був десь там, де Мамка просила його, щоб не ходив туди. Мамка часто мене просить поговорити із Батьком.

Та він мене не чує. Взагалі мало людей можуть мене почути. Дуже мало, а тепер і зеленого чоловічка немає. Біля мене сидить Дивна людина. Вона така сіра, що не можна розгледіти її обличчя. Вона почала ходити за Батьком. Чим довше Батько ловив сни білим шприцом тим дивна людина ставала об’ємнішою, набирала кращих рис. Вона материлізувалась, а батько розчинявся в сірості життя.

Я не люблю дивних людей. Вони вбили мого друга – Сера Листочка і я їм це не прощу. Вчора до мене вперше прийшла дивна людина та я замкнула її у ванні, а коли та звідти виповзла сірою мишею то павук її вбив. Після цього вони до мене не підходили, а батько залишив біля себе кольорового вампіра. Батько ставав сивим і старим. Та він був сліпим, як і більшість людей. Песик дивився на дивну людину і скалився говорячи, що якщо доторкнися до мене хоч раз то він його покусає. Та батько почав змінюватись і це не подобалось Сірій людині. Вона останнім часом не встигала за батьком, а по деколи і зовсім зникала. Батько потроху почав оживати і можливо зможе мене почути, я так хочу, щоб батько міг мене чути, ми б довго вечорами сиділи, дивились на зорі, і говорили, як Небесна Лілея із Музикою.

Дощ все сильніша і на за вікном машини не було нічого видно. Світло від фар розрізало жовтими ножами нічну завісу. Ми трохи не встигали і тому Батько їхав швидко. Ми зупинились біля нічного магазину і ми купили різних речей. Не знаю навіщо та батько завжди купував арахісове масло хоча крім Мамки його ніхто не їв. Я попросилась на переднє сидіння. Мені було важко сидіти біля дивної людини. Від неї віяло холодом і смертю. Вона була сумна, якщо дивні можуть сумувати. Я відчувала її самотність і безвихідь.

На мить мені навіть стало шкода дивних людей. Та я здогадалася, що вони зробили із моїм зеленим чоловічком і жаль зник з мого серця.

На дорогу вибігла п’яна дівчина і почала горланити не пристойні слова. Батько почав сигналити, вона повернулась до нього і підняла червону спідницю. Вона була без трусиків

- Іди на хуй – загорланила вона. Підераси, чмо всі Ви дебіли обстругані хуї обкончені. Підераси!!!

Вона кричала і ледве трималась на ногах. Батько вирішив її об’їхати і збавив швидкість, але із занавіски дощу вирвались дві світлі краплини і вдарились об в нас. Вогонь обпік моє обличчя і мене кинуло кудись в перед, поміж ночі і дощу я полетіла, але кути? Песик скулив, але я вже нічого не чула, не відчувала, я розчинялась в темряві…

- привітик. –почула я біля себе голос. Він був теплим і пахнув базиліком, та персиками.

- Привіт. – монотонно повторила я його слова і відкрила свої очі. Переді мною стояв весь в білому чоловік, подібний до дивних людей, але від нього відходило світло і тепло. – ти хто?

- Ангел…

- Невже? – піднімаючись на ноги промовила дівчинка. –Докажи?

- Навіщо?

- Просто так. – вона дивилась на нього поставивши руки на боки. – я що померла?

- Так.

- Ну це вже, щось прояснює. – я замислилась, в цьому були свої плюси і звісно мінуси, та як казав коли ще був живий Сер Листочок «все, що стається із нами то все на краще, просто потрібно знайти - це КРАЩЕ», що ж спробуємо знайти - Батько знає про це?

- Так.

- Ти досить малослівний, як на Ангела. – заговорила я - Ангел, це вища істота, ти досконаліший від мене, а якщо я багато говорю, то ти ще більше маєш говорити, бути ввічливим, лагідним.

- А ти звідки знаєш, який я маю бути.

- Ну тебе вже понесло, немов диких коней галопом по широкому степу. – я стояла і дивилась піднявши голову на Янгола - Ти не правильний Ангел. Я маю задавати питання, а ти відповідати на них.

- Не вже – і він присів так, щоб його обличчя було навпроти мого. – ну що ж гаразд, запитуй поки я добрий.

- Ти завжди повинен бути добрий, це як то кажуть твоя жертва стилю – говорила я і думала про що запитати. – ти знає маленьку дівчинку, для якої білий колір є злом?

- Так, знаю, до неї Янгол прийшов одягнутий в чорні шати.

- Ангел в чорному? Ще скажи, що ти слухає таку ж музику як мій батько, а до речі як він?

- Ангели можуть слухати все, що забажають, одягатись все, що захтять, навіть по-рокувати, ми ж, як ти казала вищі від людей істоти, а з твоїм Батьком все гаразд, він обійшовся декількома переломами. – і Янгол посміхнувся, але знову став сумним - а от твоєму песику не повезло.

- Шкода. До речі, а де був мій Янгол! Що допустив стільки бід? Я вже другий раз попала в аварію, але тепер біля мене не було Мамка, щоб мене спасти! Його потрібно звільнити!

- Розумієш, світ не такий вже простий, як ти думаєш. Навіть ми Янголи і то не можемо знати, що буде завтра.

- Не розумію! Візьми любу нашу газету і почитай, там в кожній з них є гороскоп, і тьма провидців, які можуть розказати про майбутнє, звісно це дурниця, але повернемось до мого Янгола, де він!!!

- Перед тобою…

- Ага! З цього і потрібно було починати. Я дивилась в його лагідні очі і бачила в них біль і сум – звісно, це не так вже і погано, що я померла, та може потрібно було мене попередити, я б тоді попрощалась із рідними, духовно підготувалась б до своєї смерті, а тепер, що?

- Ти можеш до них піти і попрощатись, а ще ти можеш бути біля них коли захочеш. Вибач мені ,але на те була не моя воля, я зробив все, що в моїх силах, та ми теж не всесильні…

- Та я так, погарячкувала, трошки. Я ж не дурне якесь дівча.

- Тобі тут буде добре…

- Мені і там було добре, звісно я хотіла попрощатись, та думаю, що ще більше завдам їм болі.

- Тоді пішли…

- Добре. – промовила дівчинка і взяла Янгола за руку, і вони пішли в небо...

З тіні вийшла Сіра Людина і пекельна посмішка залила її пісне обличчя. І він став Нею. Він йшов, а точніше йшла самотньо вулицею. Вона прийшла до батька, але так його там і не знайшла. Вона поговорила із павучком. Попросила, щоб він доглядав за батьком і щоб частіше йому нагадував про мене. Повиймала «її» речі і написала помадою «її» Матері на дзеркалі «мені сумно без тебе прийди до мене» . треба буде знову прийти до Мовчуна, а потім Вона вирішила поговорити із тією людиною яка «її» вбила, а потім піти до пекла. Можливо вона ще поговорить із тією п’яною дівчиною. Але це лише Можливо..

Розділ 6.

«Тогда твоих зрачков опалы,

Как два фонарика, горят,

И ты во мгле в мой взгляд усталый

Свой пристальный вперяешь взгляд.»•

Мовчання.

Теплий, червневий день виливався через вікно в кімнату.

Людина спала на ліжку посеред порваних на фрагменти світлин. На глянці і на маті майоріли весел, молоді обличчя. По деколи на тих шматках розірваними обличчями, обнімались обірваними руками, дивились сліпими очима. На одній із фотографій на обличчі було видно слід від потушеної сигарки, а на іншій все було залито чорнилом із ручки.

На стінах висіли потрощені спогадами і відлунками серця картини та вирізки із старих і нових газет. Газети де про них так було багато написано.

Посеред коробок від чаю та не відкритої кореспонденції спав великий рижий павук. Він був великий, жирний, пушистий кіт. Ліниво простягнувшись він відкрив свого зубатого рота. Противний м’явк розрізав склеєний моментом сон, ножем маде ін хіна.

- Заєбав! –з просоння просичала людина і кинула перину в павука.

Павука вже там давно не було, але нова порція китайських ножів полетіла в сплячий індивід добиваючи сон ще в ембріональному відродженні.

Було дуже спекотне літо. Чайки висіли спалені на старих липах образами сірих вороний, а пси валялись напівзасипані пилюкою в густих кущах сирійської троянди.

Запах липового цвіту залазив гарячими маковими булочками в ніс зупиняючи доступ до повітря. Хоча і повітря нагадувало собі теплу дитячу сечову кислоту.

Діти грались на майданчику. Дітей не було багато всього декілька штук.

Няньки чи Мамки чи просто подруги Мамок і Няньок сиділи на лавочці і курили тоненькі Glamour(и) .

- Як мене задовбали діти – промовила довговолоса і чорнява випускаючи колеса диму.

- А ти кидай цю роботу.

- Як би це була моя робота то я б уже давно кинула б її! – запалюючи новий Glamour(и) промовила жінка. –Це моя дитина.

- Як?!

- А так, дура вот і всьо!

Вони собі говорили, а троє дітей гралися в пісочниці будуючи якісь замки.

Мамочки, няньки чи подруги Няньок і Мамок пішли на терасу в « Три пальми.»

- Отсюда ми будемо їх бачити. – промовила стрижена – Что будеш піть?

Хлопчик в жовтій майці із синім написом на спині «I am the most clever monkey» тихенько підійшов до дівчинки, що робила із піску будиночок.

- Бах!!! – закричав хлопчик кидаючи червону цеглину в будинок із піску який розлетівся немов туман на сонці.

- - Ти козел!! – закричала дівчинка стукаючи ногою по піску і вся в сльозах побігла під липи де її ніхто не міг побачити.

Вона сіла на землю під стару липу і обійняла руками коліна. Вона плакала і думала які всі дурні і погані хлопці.

- Чому плачемо?

Почула біля себе тихий голос дівчинка. Хтось сів біля неї, а вона не відкривала свої дитячі очі.

- Не ваше діло. – буркнула дівчинка.

- Може і не моє. – почав говорити голос – але я не люблю коли хтось плаче, хочеш шоколадку?

- А мені говорили, що я від не знайомих не маю нічого брати і навіть говорити!

- А чому тоді ти заговорила із мною? А шоколадка добра…

Дівчинка взяла шоколадку, розпакувала і розломила на дві половинки.

- Дякую. Промовив голос беручи протягнутий шматок плитки. – Дивись які чарівні білі чайки літають над річкою.

- І не подивлюся. – насупилась дівчинка.

- Чому?

- А вони мені не подобаються – промовила дівчинка кусаючи шоколад.

- А чому вони тобі не подобаються? Подивись, як вони літають, як промені сонця виблискують на білосніжних пір’їнах, як хвилі річки кришталевими краплинами зависають на кінчиках їх крил, що торкаються мерехкотіння відтінків чистоти.

- Мама каже, що вони дурні!

- А Мама звідки знає? Не вже вона розуміє пташину мову?

- Мамка, як сказала так воно і Є!!!

- Звісно батьки завжди праві, і висловлюююююються залежно від розумової здатності яка лежить в їх черепних упаковках.

- Дурне говориш!

- Можливо, а те що ти не відкриваєш очей розумно?

- Якщо я закрила то розумно!

- А якщо я?

- Я то я, а ти то ТИ!

- Це сказала тобі також твоя мама?

- Звісно!

- Твоя Мама бачу дуже розумна.

- Вона ж модель!

- А де твоя МАМА?

- Сидить у трьох пальмах.

- А вона не знає, що не можна залишати дітей без нагляду?

- А вона знає, що я нічого поганого не зроблю! – відкушуючи шматочок чорного шоколаду промовила дівчинка.

- А я? – дивлячись в маленькі закриті оченята в яких бігала веселка запитав голос.

Веселки і далі бігали, навіть після того, як молодий, але вже сідий чоловік вдарив томагавком по голові дівчинку.

Дівчинка не кричала, вона тільки мовчала, а кров липка і тепла вилізла із тріщини на чолі. Очка відкрились, але окрім червоних плям нічого не побачили, чайки полетіли, білі чайки в пір’їнах яких гралось сонячне проміння і вода…

Він повтирав лезо в її ясно-голубе платтячко і поклав томагавк у сумку що висіла через ліве плече.

Маленькі пальчики розійшлись наче пелюстки із краплинами рубінової крові на троянді ранком під променями веселого сонця.

Не доїдений шматочок шоколаду випав із ручки на землю.

Незнайомець підняв шоколад, обдув повітрям і білою хусткою витер краплини крові. Він вже відійшов від дівчинки коли в неї відкрились оченята. Він йшов кусаючи недоїдений дівчинкою шматочок шоколаду.

Він зайшов в «три пальми» і замовив велике пиво і «анчоуси».

Скоро хтось знайшов маленький трупик і няньки, мами, чи знайомі мамок, чи няньок вибігли із бара…

Він не вбивця. Він просто не любить коли хтось плаче…

Відкрились двері і в кімнату зайшла людина.

- Лови! – промовив чоловік вибираючи із сумки, що висіла через ліве плече коробку із «віскесом».

Упаковка впала біля павука. Кіт вміло відгриз краєчок і вичавив лапкою собі вміст пакунка.

Павук муркотів виляючи пушистим хвостом і впився кігтями в горіхове ліжко. Заскрипіло подерте дерево, а людина лежала в ліжку і думала якого все-таки кольору були оченята в маленької дівчинки.

Скільки крові він змив тут у себе у ванній, скільки топірець зупинив сльози?

Навіщо Бог забирає дітей в тих батьків у яких діти не плачуть і при цьому залишає їх батькам у яких вони лише плачуть?

Це не справедливо!!!!

Він не був вбивця. Він просто не люби коли діти плачуть…

«Повернулись побиті воїни після поразки, всі в ранах та розпачі. Понуривши голову йшов Йоаб табором, взявши рукою пригоршню із центрального вогнища де ранком всі разом снідали попелу він ним посипав свою бідну голову і розірвав свою одежу на грудях, він не міг дивитись своїм воїнам в очі, що він їм міг сказати, що на те була Божа воля, чи Давидова прихоть. Табір наповнився болем і смертю, воїни кричали помираючи, на щитах, на яких їх принесли. Йоаб сам наносив купи хмизу в центрі табору, сам омивав тіла померлих і натирав оливковим масло, кожного воїна він відправляв на той світ, немов свого рідного сина, він спалював воїнів, своїх воїнів які вклали в його руки свої життя, а він! ВІН їх вбив, одним словом, одним наказом! Він посивів, і став на декілька років старшим. Воїни ще більшою пройнялись до нього повагою. Вони побачили в його образі свого Батька. Всю ніч воєвода пролежав на землі молячись Богові, просячи собі найбільшу кару за свій гріх, за те, що він був поганим пастухом своїх овець, і дав їх на поталу вовкам. Він плакав і просив прощення, і спокути в свого Бога. Та Бог мовчав…

Ранком Йоаб наказав гінцеві, щоб він вирушав до Єрусалиму і щоб той коли буде розповідати про битву Давиду докладніше все, що сталось описав, і особливо тих хто залишився живим, як вони кричали помираючи і на вустах їх було Його ім’я, як вони йшли на смерть за нього, за ДАВИДА, і щоб під кінець розповіді вказав, що на мурах смертю хоробрих помер Гетій Урія.»